Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

жінок, що я знаю. Одружуються та роблять інші дрібні справи свого дрібного життя. Звичайно, й п’ють. Але кінець світу занадто далеко, щоб іти туди пити. Я краще піду за ріжок вулиці і дістану все, що схочу у Джо Вайджі. Джоні Гейнгольд теж ще держить «Останню Пригоду». І так багато салунів на всіх ріжках, та й поміж ріжками.

Той голос, що завжди кликав мене, ставав невиразним, бо моє тіло й розум пригасали. Колишня непосидючість заснула. Я міг з таким же успіхом померти й згнити тут, в Окленді, як і в усякому іншому місці. І вмер би та згнив незабаром, якби це цілком залежало від Зеленого Змія, бо він сумлінно вів мене просто до загину. Я вже знав, що то таке не мати апетиту, знав, як вранці прокидатися знесиленому з тремтінням у шлунку та з паралізованими пальцями, а також знав цю потребу п’яниці в шклянці віскі, щоб похмелитися. (О, Зелений Змій мудрий отруйник! Тіло та мозок, обпалені, знесилені та отруєні алкоголем, він знов привертає до тієї самої отрути, що заподіяла лихо.)

Це ще не край був витівкам Зеленого Змія. Спочатку він спробував спокусити мене думкою про самогубство. Потім намагався привести мене до смерті цим коротким і певним шляхом. Але не задовольнившись тим, вжив ще інших хитрощів. Він був близько до того, щоб спіймати мене, але я теж за цей час багато дізнався про нього, зробився розумнішим, досвідченішим п’яницею. Я дізнався, що є певні межі й для моєї міцної статури, але немає меж Зеленому Змієві. Знав, що за одну або дві короткі години він може опанувати мою міцну голову, мої широкі плечі, мої дужі груди, покласти мене на спину і чортячою хваткою за горло вичавити з мене життя.

Ми з Нельсоном сиділи в «Оверленд Гавсі». Тільки починався вечір, і єдина причина, що ми сиділи тут, це брак грошей у нас, а були саме вибори. Як бачите, під час виборів місцеві політичні діячі, бажаючи бути обрані, мають звичай обходити салуни та збирати там собі голоси. Сидить собі хтось біля столу, — в роті ще не було ані краплиночки, — та й гадає, чи не зайде хто та не почастує його. Або, якщо має ще кредит у якомусь іншому салуні, думає, чи не піти йому поки що туди спробувати щастя. А тут раптом двері салуну відчиняються навстіж і заходить, гурт добре одягнених людей. Всі вони відгодовані, оточені атмосферою статків і приязні.

У них напоготові посмішка та привітання для кожного, дарма що, може, у того немає в кишені й кілька центів на шклянку пива, — навіть для боязкого волоцюги, який ховається за ріжком і, безумовно, не має права голосу, хіба що може зареєструватися в «номерах». І знаєте, коли розчиняються навстіж двері, та заходять ці панове з широкими плечима та опуклими грудьми, із здоровими шлунками, що роблять їх оптимістами та панами життя, — що ж, ви підбадьорюєтесь. Поза всім, має бути приємний вечір, а найменше — ви промочите горлянку. І хто знає? Може, боги будуть зичливі, і надіспіє друга випивка, і ніч закінчиться пишним святом.

А потім ви стоїте біля шинквасу, вихиляєте чарку по чарці й намагаєтесь затямити наймення джентльменів та посади, які вони сподіваються одержати.

Саме в той час, коли панове політичні діячі обходили салуни, я скуштував уже гіркого в своєму житті і багато в чому зневірився — я, хто зачитувався колись «Теслею» та «Від човняра до президента», вже знав чесноти політичних діячів та політики.

Отже, цього вечора без шеляга в кишені, щоб промочити горлянку, але з твердою вірою п’яниць у несподівану випивку, Нельсон та я сиділи в «Оверленд Гавсі», чекаючи, чи не навернеться хто, хтось, може, з політичних діячів. Коли раптом приходить Джо Ґуз зі своєю невгамовною згагою, злоокий, кривоносий, у квітчастій камізельці.

— Ходімо, хлопці! — випивка на дурничку — пийте, скільки влізе. Я не хочу, щоб ви втратили нагоду.

— Де? — поцікавились ми.

— Ходімо! Я розповім дорогою. Ми не можемо гаяти й хвилини. І коли ми поспішали до міста, Джо Ґуз пояснив:

— Це Генкокське Пожежне Товариство. Все, що вам треба зробити, — це одягти червону сорочку, шолом та взяти в руки смолоскип. Вони повезуть нас замовленим поїздом до Гейворда на парад.

(Здається, це місто звалося Гейвордом. Воно також могло бути Сан-Леандро або Найлзе. І хоч вбийте мене, я не можу згадати, чи Генкокське Пожежне Товариство було республіканською організацією, чи демократичною. Але хоч там як, а політичним діячам, які проводили це свято, бракувало людей, і кожний, хто згоджувався нести на параді смолоскипа, міг, скільки хотів, пити.)

— Місто навстіж одчинило двері для нас, — говорив Джо Ґуз. — Напої литимуться наче вода. Вони закупили все питво в салунах. Нам це нічого не коштуватиме. Тільки й діла, що ходи та випивай. Ми так зап’ємо, що у пеклі всі заворушаться.

У помешканні пожежників на Восьмій вулиці близько Бродвея ми одяглися в сорочки та шоломи й узяли смолоскипи. Нарікаючи, що нам не дали ані краплиночки випити, ми вирушили до поїзду й упхалися туди. О, ці діячі були не в тім’я биті! Вони не дали нам хмільного і в Гейворд. Спочатку парад, а тоді вже, заробивши цим на випивку, можна було пиячити.

Ми відбули парад. Тоді відчинилися салуни. Закликано зайвих буфетників, і всі, хто бажав випити, товпилися в шість лав перед кожним, залитим питвом та не витертим шинквасом. Не було часу витирати його, або мити шклянки, або робити щось інше, опріч як наливати, без кінця наливати. Оклендський порт почував неабияку згагу.

Цей спосіб шикуватися біля шинквасу був нам не до смаку. Занадто вже загайно. Адже напої усі наші. Їх купили виключно для нас. Ми відбули парад, заробили їх, адже так? І ми кинулись у наступ з флангу, обійшли прилавок, одштовхнувши тих, хто чинив опір, і буфетників та допалися до пляшок.

На вулиці ми одбивали шийки у пляшок об край цементового тротуару та пили. Джо Ґуз та Нельсон мали досвід щодо нерозведеного віскі й пили його помірно. Я цього досвіду не мав. Я все ще був переконаний, що пити треба, скільки влізе, особливо, коли воно нічого не коштує. Ми поділилися пляшками та й почати пити, кожному припало чимало алкоголю, але я випив найбільш за всіх. Усе ж таки він був мені не до смаку. Я пив його так, як пив пиво у п’ять років та вино у сім. Поборовши огиду, ковтав його, наче ліки. І коли ми захотіли ще пити, ми пішли до іншого салуну, де так само річкою лилось питво, та допались до хмільного знов.

Я невиразно уявляю, скільки саме випив — може дві четвертини, може п’ять. Я знаю, що почав оргію з пів пінти і не запивав водою, щоб не одігнати смак віскі та не ослабити його.

Але організатори свята були занадто розумні, щоб залишити місто, повне п’яних оклендських портовиків. Коли наблизився час вирушення поїзда, вони послали по салунах облаву. Я вже почав відчувати вплив віскі. Нельсона та мене винесло натовпом із салуну, і ми опинилися в найостанніших