Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Минув тиждень.

Злата колисала Власа на руках, поринувши у спогади. Тихо автоматично наспівувала колискову. Рівно рік тому, до неї вперше прийшов її король мороку. Як вона злякалася тоді. Здається ще й досі пам’ятала ці гострі відчуття. Серце стиснулося від тупого болю. Голос затремтів. Знову страшенно хотіла відчути цей трепет, від невідомості та страху. Бажала Почути цей оксамитовий баритон. Тоді цього не розуміючи, вона закохалася у цей голос, хоча шалено боялася цього незнайомця. «Якби час можна було повернути...». Стиснула зуби, стримуючи ридання. Поклала сина в ліжечко вкривши пледом, й поспіхом вибігла на балкон. Відчай вже зривався з грудей. Опинившись на балконі, притулилася до стіни, тихо заридавши. Якби ж вона знала, що тоді у вересні, попрощалася з Нестором в останнє. Вона ж так не хотіла аби він їхав, рвалася з ним, та він не взяв її, наче відчував щось лихе.

—     Що з вами? — Налякано допитувалася Інга.

—     Залиште мене, будь ласка. — Зірваним від плачу голосом попросила.

Жінка пішла, а Злата поборовши емоції, зайнялася дихальною гімнастикою. Щоб заспокоїтися. Не могла всього збагнути, при тому, що не вірила у смерть Нестора, все ж не відкидала її, та миритися з нею не хотіла.

У понеділок, Сан Санич виконав її прохання. Могилою Нестора зайнялися, прибрали та підготували все, і вже через тиждень, буде встановлено пам’ятник. Вибираючи надгробну плиту, Злата відмовилася від вибивання фото Нестора на ній. Вказавши лише прізвище та скорочено ініціали, і дати. Жінка консультант зауважила, що це буде неповагою до покійного, не красиво. Та дівчина настояла на своєму. Не могла нікому пояснити, що вірить у те, що Нестор живий. Знала її ніхто не зрозуміє. Вважатимуть не нормальною. Саме з тієї причини, не хотіла аби фото чоловіка було на надгробному пам’ятнику.

Також попросила начальника безпеки, замінити Олександра на когось іншого. Вже майже тиждень Ігор косо дивився на неї. Майже не спілкувався, тільки вітався. Чоловік, що змінив Сашка, не дуже подобався Златі, він надто багато базікав, це дратувало, і не лише Злату, а й Ігоря.

Їдучи двічі зі сином в машині. Злата просила його не розмовляти, адже дитина спить, та він наче не чув. Вже була не рада, що попросила Сан Санича про заміну.

Злата змахнула сльози, і шморгнула носом. Спогади знову повернулися до сторожа кладовища. При забороні Галини, Златі таки вдалося в п’ятницю поїхати на кладовище. Втікши від охорони, вона подалася до будиночка при вході у цвинтар. Вбігла без стуку, й відразу ж з надією запитала.

—     Скажіть, будь ласка, ви не бачили тут чоловіка у довгій сірій мантії з капюшоном.

—     У чому? — Звів брови разом сивий худий чоловік.

Злата зітхнула,  закотивши очима пояснила.

—     В одязі схожому до ряси. Такий високий, кремезний.

—     Священник, чи, що?

Злата знову з розпачем видихнула, і закивала не погоджуючись головою.

—     Не бачив. — Буркнув чоловік. — Тут тільки попи та священники, у такому ходять.

Злата важко зітхнула, й побрела геть. На вулиці наштовхнулася на невдоволеного Ігоря.

—     Злато Андріївно, ви куди пропали? — Сухо поцікавився він.

—     Просто гуляла. — Лиш відмахнулася.

—     Сан Санич, просив вас відвезти додому. — Напружено повідомив водій.

—     Авжеж. — Знову відмахнулася Злата та подалася на кладовище, крокуючи до того місця, де в неділю бачила чоловіка у сірій мантії.

—     Ви куди? — Буквально шипів Ігор.

—     Зараз повернуся. — Навіть не оглядаючись фиркнула, прямуючи вперед.

Чула, Ігор йшов по заду, хоча його товариства зовсім не хотіла, оглянулася.

—     Зачекайте мене в машині.

—     Злато Андріївно...

—     Ігорю, ви мене чуєте? — Підвищеним тоном звернулася до чоловіка, який пильно кілька секунд дивився на неї.

Злата важко видихнула, адже побачила на собі прискіпливий погляд Сан Санича, але повернувшись продовжила свій шлях.

Вона точно не пам’ятала де стояв чоловік тому побродивши поміж могил, не змогла зорієнтуватися. Повернулася до могили наче б то Нестора, й оглянулася наліво. Тепер все стало на свої місця.

—     Злато, вам пора додому. — Зауважив начальник безпеки.

—     Я за кілька хвилин їду. — Лиш відмахнулася дівчина, крокуючи у потрібному напрямку.

Нарешті зупинилася напроти пам’ятника, біля якого стояв чоловік у мантії.

Тут було поховано, Дмитра Олексійовича Романова. Серце забилося частіше. Розуміла це, мабуть, батько Нестора. «Тож кого я бачила в неділю? Привида? Логічне пояснення, тут цвинтар і це можливо, та вірити у це не хотіла. Хоча з іншої сторони, ні охоронець, ні водій нікого не бачили, та й сторож сказав, що нікого не бачив». Важко зітхнула, раптом погляд стрибнув на прив’ялі квіти. Серце забилося частіше. «Отже, той кого я бачила, жива людина, але хто він?».

Підняла погляд, й побачила як на неї невдоволено дивився Сан Санич. Повернувшись подалася з кладовища.

Думки не покидали розум, «Хто той чоловік, який приносив квіти Дмитру Романову? Адже я бачила живу людину, бо судячи з квітів, їх точно принесли у цей день».

—     Злато Андріївно, все добре? — Допитувалася Інга, вирвавши дівчину зі спогадів.

—     Так, дякую! — Витерла свіжі сльози, та на няню старалася не дивитися.

—     Приходила Леся, вас Сан Санич чекає внизу. — Знову тихо повідомила жінка, що зупинилася поруч.

—     Дякую, — сухо видавила.

Відхилившись від теплої стіни, Злата повільно побрела з балкона. Заглянула до сина. Який мирно спав, посміхаючись крізь сон. Й собі ледь всміхнулася. Це її маленьке щастя. Маленька частинка Нестора. Ковтнула ком відчаю, та подалася зі спальні.