Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

До дівчини через кілька хвилин підійшов Олександр.

—     Злато Андріївно, заспокойтеся, інакше нам доведеться забрати вас звідси силою. — Це наказ Галини Володимирівни.

—     Я вже не плачу. — Лиш зірвано пересохлими губами відмахнулася.

Ще довго стояла схлипуючи. Не відчувала нічого окрім холоду. Здається якби тут був похований Нестор, вона б це відчула. Хоча заперечити це не могла. Адже якби Нестор залишився живий, він обов’язково б вже приїхав до неї. А так не знала, що думати.

Стояла немов в забутті ще хвилин десять. Сумно розмірковуючи, що завтра ж приїде сюди з Сан Саничем, та попросить його знайти людину, аби доглянути могилу, а ще потрібно встановити пам’ятник.

Враз відчула на собі щось таке до болю знайоме. Здалося наче щойно на неї дивився Нестор. Не видима сила змусила її оглянутися наліво. Кліпнула очима, метрів двадцять від неї, стояв чоловік у сірій мантії. Серце здається зупинилося на мить. Зняла чорні окуляри. — Це не марення. Чоловік стояв навпроти якоїсь могили. Побачивши, що вона дивиться на нього, опустив голову. Обличчя його не було видно з-за довгого капюшона.

Злату спочатку наче кип’ятком облило, а потім наче крижаною водою. «Нестор!». Ледь чутно прошепотіла. Відчуваючи як стихли навколо голоси, й за мить весь світ почорнів.

Очуняла Злата в машині, на сидінні пасажира. Олександр робив їй вітер якимось журналом, і налякано дивився на неї, в той час, як Ігор надто емоційно з кимось розмовляв телефоном.

—     Як ви почуваєтесь? — Заклопотано допитувався охоронець.

Дівчина почувалася паршиво. Все тіло здалося знесиленим та важким. Так хотіла повернутися на те місце, і переконатися що це їй не здалося. Хоча вона чітко розуміла, вона бачила чоловіка у мантії. Не факт, що це Нестор. може це узагалі збіг, але вона його бачила. «Хто він? Якщо не Нестор, то навіщо йому мантія?». Кліпнула важкими повіками, кинувши охоронцю.

—     Все добре. — Спробувала сісти, та не вдалося. Почуття кволості не відпускало.

—     Лежіть, — напружено наказав Олександр. — Вам краще не сідати.

Злата важко зітхнула. Було неприємно, що цей привабливий чоловік піклується про неї. Почувалася перед ним не зручно, боялася аби його дружина, до неї не ревнувала. «Потрібно буде, аби начальник безпеки замінив його на когось іншого. Старшого чи що?».

—     Олександре, залиште, мене, будь ласка, на одинці.

Чоловік з виразними великими очима пильно глянув на неї.

—     Будь ласка. — Тихо прошепотіла. — І Галині нічого не кажіть... Прошу.

—     Вже пізно. — Нахмурився Олександр. — Ігор, в першу чергу їй подзвонив. Ви знепритомніли. Чому?

Тепер сушила собі голову, чи бачили охоронець та водій, чоловіка у мантії, «Але ж, як про це запитати?». З секунду поміркувавши таки запитала.

—     Окрім вас ніхто не бачив, що я знепритомніла?

Чоловік напружився. Пильно глянувши на жінку, здивовано відповів.

—     Ні. Хоча, може сторож.

Злата так сподівалася, що чоловік скаже, що бачив те ж саме, що й вона, «Але ні». Розчарування охопило душу. «Невже я бачила примару?». Вірити у це зовсім не хотіла.

—     Як ви почуваєтесь? — Нахилився Ігор, нарешті завершивши розмову, пильно дивився на дівчину.

—     Добре. — Лиш відмахнулася Злата, і знову спробувала сісти. На це й раз у неї вийшло. — Я хочу пити.

Олександр, що сидів за кермом, подав їй маленьку пляшку не газованої мінералки.

Зробила кілька ковтків. Почувалася геть не зручно, у товаристві цих чоловіків.

—     Злато Андріївно. — Сухо заговорив Ігор. — Не знаю, що ви там собі запланували, але ми повертаємось додому.

Дівчина втомлено моргнула. Страшенно хотілося спати.

—     Допоможіть, будь ласка, пересісти на задні сидіння. — Тихо попросила.

Опинившись на задніх сидіннях, відразу прилягла. Важкі повіки закривалися, хоча в уяві стояв образ чоловіка у сірій мантії. «Він так візуально схожий на Нестора».

Прокинулася від чогось незрозумілого. Коли ж вдалося остаточно прокинутися, зрозуміла, що вона на руках в Олександра, і він кудись її несе. Злякалася не на жарт. «Тільки цього не вистачало».

—     Відпустіть мене, негайно. — Суворо наказала.

—     Злато Андріївно, не вередуйте, ще трохи і я вас відпущу. — Нахмурився чоловік, й відразу, міцніше притиснув до себе.

—     Негайно, відпустіть мене. — Роздратовано наказала. — Я можу йти сама.

—     Це розпорядження, Сан Санича. — Лиш відмахнувся чоловік.

Дівчина з недовірою кліпнула очима. «А щоб йому...». Лаялася в умі. «Міг і сам мене на руках віднести». Не хотіла, щоб цей Сашко був поруч, і край.

—     Відпустіть. — Сухо наказала.

—     Обов’язково. — Лиш для так годиться промовив чоловік. — Відразу відпущу, як тільки донесу вас у вашу спальню.

Злата роздратовано видихнула.

—     Завтра, пошкодуєш про те, що не послухав мене сьогодні. — Сил вириватися не мала зовсім, тому роздратовано мовчала. Не могла прийняти турботу цього чоловіка, навіть як необхідність. Сором та незручність гризли з середини.

Опинившись нарешті у своїй спальні поруч зі сином вмить заспокоїлася, взявши свого Власа на руки. Тітка бурчала, мовляв, була права, що не варто їй нікуди їхати. На, що Злата лиш відмахнулася.

—     Я не можу так. На могилу ніхто не ходить. Все занедбане. Отож, про це я подбаю. Не хотіла називати цей гріб могилою Нестора. Адже вірила, що там не він.