Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

— За годину відвезу тебе назад. А зараз треба одяг твій висушити. І чаю гарячого не завадить.

Напевно, я повинна його зупинити. Змусити відвезти мене назад, або ж випустити з автомобіля. Але я мовчу. Їду з незнайомим мені чоловіком, в невідомому напрямку і не боюся. Навпаки, мені спокійно. Я почуваюся у безпеці.

Як таке може бути? Не впізнаю себе.

Дивлюся, як на вулиці тільки сильніше стає злива, і кутаюся сильніше. Порожні хмурі тротуари викликають мурашки.

— Зараз вже приїдемо, — наче заспокоюючи, вимовляє Давид.

Коли ж автомобіль зупиняється, то я трохи ошелешено дивлюсь на триповерхову будівлю перед нами. На фасаді  красується назва “FLINT”. Це ресторан. І не просто ресторан, а один з найдорожчих ресторанів у місті.

Одного разу я була тут з батьком. На діловій зустрічі. Оскільки другий поверх закладу вміщує конференц-зал, то кращого місця, щоб задобрити багатих вкладників, не знайти.

Ще тоді я була приголомшена красою та ошатністю ресторану.

Жива музика, мармурова підлога, розкішні зали. Знаходячись всередині, ти поринаєш в інший час. Навислі люстри, дерев'яні столи з білосніжними скатертинами, високі вікна у вишуканих рамах, ошатні гардини. Ліпнина на стелі підкреслює елегантність, живі квіти на столиках додають затишку, а усмішки офіціантів викликають теплі емоції. Комфортно і водночас сучасно.

А найбільша унікальність цього місця у його розташуванні. За заднім двориком, з відкритими альтанками та дитячим майданчиком, відкривається краєвид на парк, а поруч зі входом довга алея з низькорослих дерев, які в цю пору року виглядають, як у казці. Це надає місцю загадковості, і ти забуваєш, що знаходишся у великому, шумному місті.

Роздивляючись крізь дощ майже червоні листя, які сиплються з дерев, випускаю з вигляду Давида, який виходить з автомобіля та відчиняє для мене двері, а потім подає руку.

— Сміливіше, Принцесо... А то застудитися доведеться нам обом, — усміхається чоловік.

Вкладаю холодні пальці у його гарячу долоню, і він хмуриться, а потім обіймає за талію і швидко веде до невеликої кованої арки, через яку потрапляємо до заднього входу ресторану.

Майже відразу за дверима стикаємося обличчям з високим, статним чоловіком у чорному костюмі та білій сорочці.Схоже, охоронець. 

Та й це не дивно.

“Ну от, зараз нам перепаде”, — вголос не кажу, але сильніше стискаю руку Давида, але він спокійний.

Помітивши нас, охоронець робить крок у наш бік і киває головою.

— Доброго дня, Давиде Несторовичу. 

— Привіт, Мироне. Попроси на кухні, щоб до мене в кабінет гарячий чай принесли, — говорить до чоловіка Давид.

— Ти який любиш? — тепер вже повертається до мене обличчям. 

— Чорний...

Охоронець киває, а Давид, не випускаючи мене зі своїх рук, веде до високих, дерев'яних сходів, які, наче пружина, піднімаються догори.

Роблю для себе висновок, що він і є власником цього ресторану. Але я навіть не думала, що брат Ярослава — ресторатор.

Наскільки я чула, сім'я Ярослава займається бізнесом. А може, неправильно зрозуміла?

— Ходімо. Тобі треба переодягнутися, — тихо каже чоловік і притискає мене ближче до себе.

Що? Переодягнутися? У що???

Тим часом ми підіймаємося на другий поверх, проходимо маленький коридор, і Давид відчиняє високі двері, впускаючи мене всередину першою.

Кімната обставлена в темних тонах. Домінує дерево, а також шкіра. У кутку прямокутний робочий стіл, високе крісло чорного кольору. На підлозі сірий килим з якимось дивним візерунком. Велике вікно застеляють важкі дорогі гардини. Біля стіни два м'які крісла світлішого відтінку і маленький скляний столик. А позаду дерев'яні полиці, на яких рівними рядами розкладені книги. Багато книг.

— Звісно, твого розміру в мене не знайдеться, але це краще, ніж мокрий одяг, — здригаюся від голосу чоловіка.

Він стоїть збоку, простягаючи мені білу сорочку. А за його спиною прочинені невеликі двері. Я їх одразу і не помітила.

— Дякую.

Поки що не впевнена, чи потрібно мені одягати його сорочку, але хочу хоч трохи залишитися наодинці, тому беру одяг і йду до дверей.

За ними виявляється невелика ванна кімната. Ну, як ванна... Умивальник, душова кабіна, вузька тумбочка, на якій лежать чисті рушники.

Думку прийняти душ відкидаю одразу, хоча тіло хоче зігрітися. Тому швидко скидаю мокрий одяг, залишаючись у білизні,  протираю шкіру білим ворсистим рушником та одягаю сорочку, яку запропонував Давид. Не думаючи, опускаю голову і вдихаю запах тканини. Парфумів не відчуваю, отже, він не одягав. Дивно, але мене це засмучує...

Але я швидко викидаю з голови ці думки та вмиваю обличчя теплою водою. А потім пригладжую волосся, яке  вибилось із зачіски. Перед тим, як вийти, закидаю свої речі в сушарку, натягую толстовку і, видихнувши, відчиняю двері.

Давид сидить за столом, щось друкує на комп'ютері. Ступаю всередину і чоловік відразу підіймає на мене очі.