Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Саша.

Вранці поговорити з Ярославом не вдається, оскільки в університеті він не з'явився, так само, як і вся його компанія, а також Ніка. Я пробувала їй телефонувати, але абонент не відповідає. Це все виглядає дивно.

Але відсутність хлопця поблизу дає мені змогу розслабитися. Я це остаточно розумію, коли спускаюся у кав'ярню обідати. Зникло відчуття занепокоєння, нема косих, допитливих поглядів, які я помічала останні дні. Навпаки, я спокійна, і на обличчі з'явилася усмішка.

Оскільки Ніка не прийшла на заняття, я розміщуюся за столиком, який до вподоби мені. А саме в кінці зали, біля вікна. Через кілька хвилин до мене приєднуються дівчата з моєї групи. До цього дня ми мало спілкувалися, але знаходимо спільні теми швидко. І я навіть не помічаю, як день доходить до кінця.

Збираючи свої речі після останньої пари, в голові промайнула думка: я хочу, щоб кожен день був таким. Легкий, без набридливих смішків з боку друзів Ярослава, без затискань хлопця, без хованок замість обіду.

З сумом дивлюся у вікно, за яким знову накрапає дощ, і видихаю. Все буде так, як я хочу. Залишається тільки поговорити з Ярославом, і все.

Вийшовши за двері навчального закладу, я вся стискаюсь. На вулиці дує сильний, холодний вітер, який несе з собою грозу. А мені ще треба забігти в бібліотеку. І водій приїде тільки через годину. Ну, що ж...

Розкривши парасольку, я швидко біжу сходами. До будівлі бібліотеки зовсім недалеко. Перебігти дорогу, і ще за поворот метрів триста. Думаю, встигну. Але у погоди щодо цього свої плани.

Щойно я виходжу за ворота університету, розпочинається проливний дощ, а поривом вітру мою міцну, як я думала, парасольку вивертає в інший бік.

— Чорт забирай! — я лаюся вголос, намагаючись хоч якось полагодити цей металолом.

Але швидко розумію, що діла з цього не буде. Тож просто повертаюся і кладу її на землю, біля сміттєвого бака.

Дощ ллє такий, що за кілька хвилин на мені не залишається жодної сухої речі. Сподіваюся, після такої прогулянки я не захворію. Тому що від холодної води та вітру, який проймає до кісток, все тіло починає тремтіти.

Піднявши над головою рюкзак, стараючись таким чином хоч трохи захиститися, я перебігаю вулицю. І тільки зараз помічаю неподалік вже знайому машину. Попри цокотіння своїх зубів, я зменшую темп.

 Ярослава сьогодні не було в університеті, то що ж тут робить його брат?

Думка, що він приїхав через мене, промайнула в голові неочікувано. Але я її відразу проганяю. Нема чого робити дорослому, самодостатньому чоловікові, тільки як мене вичікувати. Посміявшись зі своїх вигадок, вдається трохи заспокоїтися, і я рушаю вперед.

“Дощ такий густий, що чоловік навіть не помітить, коли я пройду поруч”, — переконую я себе, наближаючись до чорного автомобіля.

— Принцесо!

Я майже пробігла повз... А зараз стою, наче вкопана. Чи то від голосу чоловіка, чи від його звернення. Не можу зробити наступний крок.

— Сідай в машину! Ллє як з відра, — гукає чоловік.

Повертаюсь на голос і бачу його усмішку. Давид висунувся з вікна, і дощ намочив його волосся. Щетини, яку я запам'ятала, нема, і чоловік виглядає молодшим. І ще гарнішим...

— Сашо, сідай, — вже більш серйозно каже він.

Розумію, що стою посеред тротуару з рюкзаком над головою і вигляд у мене, наче у мокрої курки. І мені точно нема чого робити в його машині.

— Дякую, я в бібліотеку. Тут недалеко. 

— Ти хочеш захворіти? — хмуриться Давид.

І я не знаходжу, що сказати у відповідь. Тому просто йду до машини та сідаю в салон. Ну не з'їсть же він мене!

Всередині тепло, тілом біжать приємні мурашки. Втягую запах парфумів чоловіка, в поєднанні з ароматом кориці. Пахне божественно.

Раптом чоловік нахиляється до мене — і я перестаю дихати, втискаючись спиною у сидіння.На його губах блукає легка усмішка.

І, Боже, чого я дивлюсь на його губи? Рвано втягую повітря, але не можу відвести погляду.

— Тобі треба зігрітися... — шепоче чоловік, зависаючи за кілька сантиметрів від мого обличчя, і дістає із заднього сидіння утеплену чорну толстовку.

— Дякую, — вимовляю тремтячими губами.

Давид не відхиляється. Дивиться на мене. Прискіпливо. Наче вивчає. А потім кладе обережно на мої коліна одежу, наче боїться злякати, і повертається на своє місце.

Швидко скидаю вітровку і натягую кофту поверх мокрого одягу. Тепла… і пахне ним. Приємно. Ледь стримуюсь, щоб не вткнутися носом у комір. Піднімаю очі на дорогу і розумію, що машина давно рушила з місця. І ми точно їдемо не в бік бібліотеки.

— Куди ми їдемо? — озираюсь навколо. — Я ж сказав, тобі треба зігрітися, — спокійний, наче нічого такого не відбувається. 

— Мені треба... Я повинна бути в бібліотеці... — голос звучить невпевнено. 

— Коли за тобою приїде водій? — питає Давид. 

— Через годину.

Навіщо він це питає? Не розумію. А навіщо я відповідаю?