Читати книгу - "Будь моїм, Тома Глубокова"

Лілі

У квартирі тихо. Це дивує, адже зазвичай в такий час вечірка у розпалі.

По правді кажучи, я останні дні майже не з'являюся вдома, робота, душ, друга робота і все спочатку. Сон в ресторані кілька годин і то, якщо пощастить. Сьогодні я приїхала додому до одинадцятої і завтра мені нікуди не потрібно... О десятій ранку тільки якийсь «Доброзичливець» хоче бачити.

Так як мене майже не було вдома, а коли я була, то хотіла спати і не особливо помічала зміни. То, звичайно, зараз я здивувалася, побачивши на кухні ідеальний порядок, в коридорі відсутність чужих курток, а перед телевізором в кімнаті батьків обох предків. Вони були абсолютно тверезі і як тільки мене помітили, радісно підскочили. Мама шепотіла вибачення, тато поруч м'явся... Ці кілька хвилин маленька дівчинка вірила в возз'єднання сім'ї, в повернення до старого життя.

Але я не дурна. Я розумію, що це ненадовго і незабаром все повернеться. Мені хочеться вірити в краще, щоб вони перестали пити і знайшли себе, щоб батько не піднімав на нас руки, але...

Це я раніше вірила дуже сильно в них. Впевнена була в силі волі мами, в адекватності тата, і навпаки. А сьогодні, коли я вже їх пробачила раз ...цать за останні роки, не вірю.

Коли мама відпускає мене, я впевнено дивлюся на батька:

- Я до кінця місяця закрию всі борги по кредитах, - не збираюся говорити ні звідки в мене гроші, ні що у мене така велика сума з собою, ні того, що я завтра все закрию. - Пощастило з другою роботою, - додаю я.

- Ти це серйозно? Ох, заживемо... - тато посміхнувся. Я серйозно дивлюся на нього.

- Не смій брати нові. Якщо потрібні гроші, проси у мене, а краще перестаньте пити і займіться хоч чимось.

- Доню, ні краплі більше! - тато обіцяє, піднявши долоні. Я втомлено киваю. Це я чула вже багато разів і не вірю більш їм.

Прийнявши душ, я закрилася в своїй кімнатці і насамперед поставила будильник. Закриваюся останнім часом завжди, бо не розумію більше, що можу очікувати від батьків. Телефон пообіцяв аж дев'ять годин сну і я щасливо посміхнулася. Потім я все ж дістала з рюкзака конверт, вже сміливо взяла гроші і перерахувала їх. Пачка була не особливо великою через номінал самих банкнот. Але сам факт тримати такі гроші в руках - страшно. Особливо в простенькій квартирі зі старим ремонтом.

А ще тут набагато більше, ніж мені необхідно для вирішення всіх проблем. Правду кажуть, гроші вирішують все, але якщо батько знову набере купу кредитів, то буде дуже важко... Прикро, що він скидає на мене їх, тисне на жалість, грає великомученика і я здаюся.

Не знаю, як мені позбутися цього... Одна справа заплатити за операцію мами, він начебто теж міг би піти працювати та заробити хоча б якісь кошти. А вже зовсім друга справа будь-яким чином намагатися повністю закрити його борги. Тим паче, ті, до яких ти не маєш жодного відношення.

Я серйозно повинна замислитись над тим, щоб з'їхати від них. Може, відразу стане краще? Не будуть же вони мене смикати вічно через їхні проблеми?

Чи будуть?

Розділяю гроші по різних купках і одну частину ховаю в книги. Інша завтра піде в банк і на рахунок лікарні.

Ховаюся під ковдрою і практично машинально вбиваю в пошук ім'я начальника. Якась частина мене дуже хоче дізнатися про нього більше і тим самим відволіктися від усього цього. Допоміг мені відступити від краю прірви, де я вже кілька років стабільно балансувала.

У нього є соціальна сторінка. Фотографій небагато. Здається, не для того, щоб просто щось красиве запостити, а закріпити за фото конкретний спогад. Кожен знімок в різних локаціях, я доходжу до найпершої, це не складно. І жахаюся.

Фото чотирирічної давнини. Він стоїть на тлі декількох джипів, під снігопадом, недалеко ще кілька чоловіків і сам Кирило Маратович спиною до камери, виставивши трохи в сторону руку з величезним автоматом.

“Нове життя"

Може, раніше були теж фото, але зараз їх немає. Цей підпис явно не випадковий.

Після, ще кілька знімків. Скрізь все чорне, проскакує зброя ще раз.

Потім мене приваблюють два пости, які зроблені в один день - єдині такі, чим і відрізняються. На першій фотографії двоє чоловіків і між ними мініатюрна блондинка, яку я знаю по новинах, як і її чоловіка. В той вечір, коли я ночувала в квартирі Кирила, цей другий чоловік теж там був. Кирило Маратович працював на них колись і потім став їхнім другом, вже невідомо, яким чином. Але в будь-якому випадку, на фото вони щасливо посміхаються і підпис майже такий, як на першому знімку:

"Нове життя 2.0? Сподіваюсь.»

Другий пост, зроблений в той же день - відео. На ньому є красиве, дзеркальне озеро, яке відображає зоряне небо і молодий місяць. На березі озера не багато людей: хтось танцює, хтось милується нічним небом, хтось розмовляє біля великої альтанки... Зрозуміло, що глибока ніч, а в кінці відео в кутку екрану видно сизий дим. Мабуть, Кирило курив, коли знімав.

Після цього всі фотографії зовсім інші. То він в стильному діловому костюмі на тлі панорамного вікна, де видно вечірнє місто. Це фото з відкриття, як розумію, його заміського комплексу...

Але він дуже приваблює. Я жадібно розглядаю кожен знімок, відчуваючи сором від цього. Мені страшно бути спійманою на гарячому, але одночасно. Я вбираю кожен вигин його тіла і затискаю рот долонею, коли думаю про це і усвідомлюю, як виглядаю.

Але, знову ж таки, я прекрасно розумію, що це лише якісь неможливі почуття до людини, яка ніколи не подивиться на мене. По правді, якби не гроші, я б все одно полюбила його. Він здається справжнісіньким і чесним, із усіх хто зустрічався в моєму житті. Мені ніяково це розуміти, але я закохалася в того, хто назавжди залишиться забороненим плодом. Погодьтеся, навіщо чоловікові постійно вирішувати мої проблеми, та й ще забувати заради мене свою любов?

Сподіваюся, що хоча б проблем зараз поменшає.

Вранці я йду ще поки предки сплять. Беру свою заначку, залишаючи вдома решту суми і сподіваючись, що до вечора батьки не вирішать зробити у мене в кімнаті генеральне прибирання.