Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Відриваюся від ноутбука, коли час перевалив за одинадцять і розумію, що якщо не ляжу спати зараз, то вранці точно не зможу прокинутися. Виставляю на телефоні будильник, коли спливає повідомлення від Марка, яке супроводжує моє нездорове хвилювання. Це, зрештою, просто повідомлення!

«Хочу знову слухати твій голос та цілувати твої губи. Згадую смак.

Бажання. Ось моя єдина емоція зараз. Воно народжується внизу живота і зустрічається з теплом у сонячному сплетінні, розбурхуючи мою кров.

«Не хочу, щоб ти забував його. Хочу нагадати» - Я декілька разів видаляю друге речення, яке здається мені надто відвертим. Я ніколи такого не писала, ніколи так не спілкувалася, з ним я почуваюся іншою. Мені не треба стримуватися і, судячи з відповіді, йому це подобається.

«Скажи мені це в очі, і я позначу кожну ділянку твоєї шкіри і знову привласню тебе собі.»

Чи дихаю я? Звичайно, ні. Я уявляю. Тому що хочу цього кожною клітиною свого тіла. Хочу знову належати йому. Не відповідаю, мабуть, досить довго, бо отримую нове повідомлення, і я спалахую до кінчиків вух.

«А тепер лягай спати, Вишне. І не смій розпускати пальчики. Тільки я можу торкатися тебе.»

Університет зустрічає мене гучним холом, студентами, що сміються, і строгими поглядами викладачів. Знаходжу свою аудиторію біля якої вже зібралися студенти.

— А це ти наша новенька? — питає красуня з русим волоссям, вона ніби зі сторінок казки зійшла.

— Ем, так, — гублюся, — мене звуть Таїсія, — простягаю руку для знайомства.

Трохи хвилююся, чи мене приймуть тут. Все-таки нова людина, а всі вже познайомилися і по компаніях, напевно, розбилися. У минулому університеті я так ні з ким і не потоваришувала.

— А я Аріна! Рада познайомитись з тобою! — каже з широкою привітною усмішкою і легко тисне мою руку.

— Я теж, — киваю і це чиста правда.

Я рада перебувати в Аріниній компанії, її привітність викликає симпатію. Розслабляюся, хвилювання відходить на задній план, і я із задоволенням вмикаюся у розмову.

— Катя, наша староста завжди приходить впритул, а ключі віддають тільки їй та викладачеві. Тож тусуємось у коридорі, — знизує плечима. — Ми пробували бурчати, звичайно, але вона відразу сказала: або так, або беріть усі обов'язки на себе. Бажанням виконувати стільки роботи просто так ніхто не горить. Сама розумієш: третій курс, добра частина студентів уже поєднують навчання з роботою, а хтось взагалі через раз з'являється, ось усі й замовкли швиденько. І правильно, бо Катюша все нормально робить. Знає, до якого викладця коли підійти можна, а кого краще десятою дорогою обійти і скласти іспит у зав. кафедри, — Аринка балакає без угаву, а я тільки й можу, що кивати. Мене її балакучість не дратує. Відволікає, навпаки, а то зараз стояла б і мріяла повернутися в місця, де все було ідеально.

«Привіт, Вишенько. Як щодо ресторану сьогодні ввечері? — читаю на екрані смартфона, що спалахнув, і відчуваю, що червонію. Чи не від тексту, а від своїх думок.

Він мене в ресторан запрошує, а я тут думаю, як би його в ліжко до себе засунути. Чорт, і це правильна дівчинка-відмінниця! Що б сказав батько, почувши мої думки? Ой, ні, ось зараз взагалі не в той степ мене понесло. Він не впізнає. Ніколи. Це мій секрет. Мій та Марка. І про нього нікому не треба знати. Може, й у ресторан нам не треба? А що коли нас побачить Ілля? Одразу ж батькові доповість. І все. Просто… все.

— Всім привіт! — Пролітає фурією до дверей шатенка. Перед нею, як перед бабцею Єлизаветою, обожнюю цю жінку, до речі, люди розступаються.

Вона відчиняє двері аудиторії, і ми дружно проходимо всередину.

— Я сяду поряд з тобою, ти не проти? — усміхається Арінка. І щойно щоки не болять.

— Так, звичайно, сідай. Тільки давай на другий ряд? Мені вчитися треба, — кажу, рухаючись проходом.

— Так? А я чула, що ти по великому блату, але плітки у нас тут часто-густо, так що я не особливо вірю. Але це добре, я теж хочу вчитися. У моїй родині всі лікарі, а я хімію не перетравлюю від слова «взагалі»: ні в продуктах, ні предмет, — сміється, і я підхоплюю, дістаючи зошити і ручку. — І ось я доводжу своїм батькам, що можна працювати і в інших сферах, а вони не вірять. Це й не дивно, власне, тато з мамою навіть про вибір професії не замислювалися. Навіть братик мій старший Владюша, ну це він для мене Владюша, зубами скрипить, але не гарчить і на тому спасибі, а ти його так не називай, а то скаженіє шалено, — каже так, ніби її брат поряд стоїть, — Він-то зараз Владислав Григорович, світило стоматології та нудних оповідальних історій, — Аринка смішно складає руки в молитовному жесті та нахиляє голову вниз і ми вибухаємо в новому нападі сміху.

Мені вдається відкрити повідомлення і почати набирати відповідь. Але пізно. Двері гучно зачиняються, Арінка все ще щебече, а я поспішно прибираю телефон, щоб не відволікав. Відповісти хочеться шалено, але оцінки допоможуть мені залишатися поруч із ним довше.

— Ну, що студенти, відпочили? Сподіваюся, всі готові до роботи.

Оксамит. Той, що змінювався до солодкого шепоту з хрипотою. Той, що огортав мене.

Не знаю, чому я так повільно почала зводити очі. Мабуть, сподівалася відстрочити неминуче. Неначе той потопаючий, що вибився з сил і усвідомив свій кінець, але борсається до останнього .

Руки, що дарують ласку, закриті до кистей піджаком. Я їх пам'ятала. Хотіла відчути знову. Плечі, які я стискала пальцями до легкого болю, бо так він був ще ближче. Ключиці, яких не видно за білою сорочкою, але я пам'ятаю їхній смак, ніби не тоді, а щойно покусувала. Шия, в яку я втикалася, відчуваючи збентеження, коли, перевівши подих, приходила до тями. Губи, що не могли знайти заспокоєння, підкоряли мене знову і знову, не знаючи відпочинку. Щетина на щоках, якою він дряпав мене, сміючись і збуджуючи.

Очі. Він дивиться на мене, а я ніби пробираюся до їхньої зеленої хащі і хочу кричати, але не можу вимовити жодного слова. Не виходить. І не варто. Навколо нас стільки людей, але цієї миті є тільки ми. І цей час даний нам, щоб відчути одне одного. Бо щойно, ось зараз, усе й закінчилося. І він не прийде на зустріч, яку тільки вранці призначав мені.