Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Імхотеп заледве стримував роздратування.

– Я просто хочу сказати, що це зараз не має значення. Зараз ми говоримо про смерть Нофрет. Якби мені довелося зіткнутися з тим, що хтось у нашій родині може бути таким безвідповідальним, таким нестриманим у своїй люті, щоб бездумно нашкодити дівчині, я… я не знаю, що я зробив би!

– Тож це добре, – промовила мати, – що всі вони говорять те саме. Жодного натяку на те, що все могло статися інакше, чи не так?

– Так.

– То чому не вважати питання вичерпаним? Краще б ти взяв дівчину з собою на Північ. Я ще тоді казала тобі.

– Виходить, ти вважаєш…

Іса з притиском відказала:

– Я вірю тому, що мені кажуть, якщо тільки це не суперечить тому, що я бачу на власні очі (що нині майже нічого) або чую на власні вуха. Гадаю, ти вже говорив із Генет? Що вона про це каже?

– Вона дуже схвильована, дуже. Щодо мене.

Іса звела брови.

– Треба ж. Ти мене здивував.

– В Генет, – тепло сказав Імхотеп, – велике серце.

– Мабуть. І ще язик, довший ніж треба. Якщо вона більше нічого не каже, крім того, що хвилюється за тебе, думаю, інцидент можна вважати вичерпаним. Є багато інших справ, які потребують твоєї уваги.

– Так, дійсно, – Імхотеп підвівся, набувши звичної метушливості. – Яхмос чекає на мене у головній залі – нам треба обговорити купу справ, які потребують моєї негайної уваги. Я мушу схвалити багато рішень. Як ти кажеш, особисте горе не має заважати виконувати головні обов’язки.

Він квапливо пішов.

На мить на обличчі Іси з’явилася саркастична посмішка, а потім воно знову стало серйозним. Вона зітхнула й похитала головою.

* * *

Яхмос чекав на батька разом із Камені. Горі, як пояснив син, наглядав за бальзамувальниками й ритуальними помічниками, які завершували останні приготування до похорону.

Після отримання звістки про смерть Нофрет, Імхотеп іще кілька тижнів діставався додому, і тепер приготування майже завершилися. Тіло довго тримали в солоній воді, а тепер йому повернули подобу нормального вигляду, натерли оліями й солями, ретельно обгорнули смужками тканини й поклали в саркофаг. Яхмос пояснив, що він обрав невеличку усипальницю біля скельної гробниці, в якій у майбутньому мали поховати й самого Імхотепа. Він детально перелічив усі свої розпорядження, й Імхотеп їх схвалив.

– Ти все добре зробив, Яхмосе, – доброзичливо мовив він. – Здається, ти поводився надзвичайно розсудливо і не втрачав здорового глузду.

Від неочікуваної хвали син почервонів.

– Їпі та Монту, звісно, дорогі бальзамувальники, – далі вів Імхотеп. – Ці канопи, як на мене, не вартують своїх грошей. У такій надмірності немає потреби. Їхні ціни на деякі послуги здаються мені зависокими. Це найгірші бальзамувальники з тих, що працювали на родину Правителя. Вважають, що можуть вимагати отаких грошей. Було б дешевше запросити когось не такого відомого.

– Поки тебе не було, – пояснив Яхмос, – мені довелося самому ухвалити рішення, і мені хотілося, щоб наложницю, яка стільки для тебе важила, поховали як належить.

Імхотеп кивнув і поплескав сина по плечі.

– А оце помилка, хоч і зроблена з найкращих міркувань. Я знаю, ти дуже розважливий у тому, що стосується грошей. Я ціную, що цього разу всі небажані витрати були викликані бажанням догодити мені. А втім, я не зроблений з грошей, а наложниця це… кгм… просто наложниця. Гадаю, ми скасуємо найдорожчі амулети і – дай глянути – є ще кілька способів скоротити витрати… Просто перелічи послуги й ціни, Камені.

Писар зашурхотів папірусом. Яхмос зітхнув з полегшенням.

* * *

Кайт, яка повільно йшла з будинку до ставка, зупинилася там, де матері бавили дітей.

– Ти мала рацію, Сатіпі. Мертва наложниця – не те саме, що жива.

Сатіпі звела на неї очі, туманні, невидющі. Ренісенб швидко запитала замість неї:

– Що ти маєш на увазі, Кайт?

– Для живої наложниці нічого було не шкода – ні одягу, ні прикрас, навіть спадку Імхотепової родини! Але тепер він намагається зекономити на похованні Нофрет! Зрештою, дійсно, який сенс витрачати гроші на мертву наложницю? Так, Сатіпі, ти мала рацію.

Сатіпі пробурмотіла:

– Що я казала? Я забула.

– Так дійсно краще, – підтвердила Кайт. – Я й сама вже забула, що ти так казала. Та й Ренісенб теж.

Ренісенб мовчки дивилася на Кайт. Було щось таке в її голосі, якась прихована загроза, яка неприємно вразила дівчину. Вона звикла вважати Кайт жінкою невеликого розуму – м’якою, покірною, такою, чиєю думкою можна знехтувати. Її вразило, як Сатіпі та Кайт тепер майже помінялися місцями. Сатіпі – колись владна й агресивна, тепер принишкла, ставши майже боязкою. Зате м’яка Кайт узяла гору над Сатіпі.

«Але ж люди не змінюються, – подумала Ренісенб, – чи таки змінюються?» Вона почувалася спантеличеною. Чи справді Кайт і Сатіпі так змінилися упродовж останніх тижнів, чи просто зміна в одній із них спричинила зміну і в іншій? Чи справді Кайт стала агресивною? Чи це просто так здавалося через раптовий занепад духу Сатіпі?

А невістка точно поводилася інакше. З її голосу зникли в’їдливі нотки. Вона кралася подвір’ям нервово, зіщулившись, що було так не схоже на її звичну ходу. Ренісенб вважала, що зміни в Сатіпі спричинило потрясіння від смерті Нофрет, але воно не могло тривати так довго. «Сатіпі було би властивіше, – не могла втриматися від думки дівчина, – відкрито, не приховуючи задоволення, радіти раптовій і дочасній смерті наложниці». Але тепер жінка нервово смикалася при кожній згадці про Нофрет. Навіть Яхмоса вона більше не виховувала й не діймала, і той, зрештою, почав поводитися рішучіше. В будь-якому разі зміни в Сатіпі пішли всім на користь, принаймні так вважала Ренісенб. А втім, щось у невістці тривожило її…

Раптом, здригнувшись, дівчина помітила, що Кайт, насупившись, дивиться на неї. Кайт, як здогадалася вона, чекала, що Ренісенб підтвердить її слова.

– Ренісенб також, – повторила Кайт, – забула.

Раптом Ренісенб відчула сильну огиду до них обох. Ані Кайт, ані Сатіпі не можуть диктувати їй, що вона пам’ятає, а що – ні. Вона спокійно дивилася Собековій дружині у вічі, не приховуючи ворожості.

– Жінки цього дому, – оголосила Кайт, – мають триматися разом.

Ренісенб знайшла, що відповісти.

– Чому це? – запитала вона чітко й виклично.

– Бо в нас спільні інтереси.

Ренісенб розлючено похитала головою. Вона спантеличено подумала: «Я жінка, але я і людина. Я Ренісенб».

Вголос вона промовила:

– Не все