Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

«Отже, – подумала дівчина, – хтось пішов на прогулянку». Можливо, Сатіпі пішла з Яхмосом до гробниці, щоб і далі його діймати. Але де в такому разі Кайт? Так надовго полишити дітей – це на неї не схоже.

І знову нав’язлива думка пролунала в свідомості Ренісенб.

«Де Нофрет?»

Ніби прочитавши її думки, Генет промовила:

– Нофрет пішла до гробниці, уже давно. О, вони з Горі добре пасують одне одному. – Служниця недобре розсміялася. – Горі теж розумний. – Вона підійшла ближче до Ренісенб. – Якби ж ти знала, Ренісенб, як усе це мене засмучувало. Вона прийшла до мене того дня, ну ти знаєш, зі слідами пальців Кайт на щоці й цівкою крові. І вона змусила Камені записати, а мене підтвердити її слова. Звісно, я не могла сказати, що нічого не бачила! О, яка вона розумна. А я, весь час думаючи про твою любу матір…

Відштовхнувши Генет, Ренісенб вийшла на вулицю, в золоте сяйво вечірнього сонця. Глибокі тіні залягли на скелях – увесь світ здавався фантастичним у західну пору.

Ренісенб пришвидшила кроки, йдучи до гірської стежки. Вона піде до гробниці, знайде Горі. Так, знайде Горі. Так вона робила в дитинстві, коли ламалися її іграшки, чи коли вона боялася або чогось не розуміла. Горі й сам був неначе скеля – стійкий, непорушний, незмінний.

Знічена, Ренісенб подумала: «Все буде гаразд, коли я знайду Горі…»

Вона пришвидшила крок – тепер вона майже бігла.

Раптом помітила Сатіпі, яка йшла їй назустріч. Та, мабуть, теж була біля гробниці.

Як дивно вона йде, хитається з боку в бік, затинається, немов не бачить, куди ступає…

Коли Сатіпі побачила Ренісенб, то різко зупинилася, приклавши руку до серця. Ренісенб, підійшовши ближче, не впізнала її обличчя:

– Що сталося, Сатіпі, тобі погано?

Замість відповіді та щось прохрипіла, її очі бігали сюди-туди.

– Ні, ні, не погано.

– А скидається на те, що погано. Здається, ти налякана. Що сталося?

– Та що могло статися? Нічого, звісно.

– Де ти була?

– Ходила до гробниці знайти Яхмоса. Його там не було. Там нікого не було.

Ренісенб досі витріщалася на невістку. То була якась інша Сатіпі – Сатіпі, з якої вийшов весь дух, яка втратила всю рішучість.

– Пішли, Ренісенб, повернімося до будинку.

Вона поклала долоню, що трохи тремтіла, на руку Ренісенб, ніби підганяючи ту назад додому, та Ренісенб від цього дотику раптом захопила хвиля обурення.

– Ні, я йду до гробниці.

– Кажу тобі, там нікого немає.

– Я хочу подивитися на ріку. Посидіти там.

– Сонце сідає – уже надто пізно.

Пальці Сатіпі обхопили руку Ренісенб, наче пазурі.

Дівчина спробувала вирватися.

– Відпусти, Сатіпі.

– Ні, пішли додому. Зараз ми разом підемо додому.

Та Ренісенб уже вирвалася, відштовхнула Сатіпі й побігла до скелі.

«Щось сталося, – підказував їй внутрішній голос, – щось сталося…»

Вона перейшла на біг.

А тоді вона побачила – темний згорток лежав у тіні під скелею… Ренісенб поквапилася підійти ближче.

Те, що вона побачила, не здивувало її. Ніби вона очікувала такої розв’язки… То була Нофрет – та лежала горілиць, тіло побите, кінцівки – покручений зиґзаґ. Очі – розплющені й невидющі… Ренісенб нахилилася й торкнулася холодної щоки, потім знову випрямилася, дивлячись на Нофрет. Дівчина не почула, як ззаду підійшла Сатіпі.

– Мабуть, вона впала, – сказала Сатіпі. – Вона впала. Вона йшла стежкою і впала…

«Так, – подумала Ренісенб, – так і було. Нофрет упала згори, і поки летіла, билася об вапнякові брили».

– Може, вона побачила змію, – продовжувала Сатіпі, – і смикнулася. Часом змії виповзають погрітися на цю стежку.

Змії. Так, змії. Собек та змія. Змія з поламаним хребтом, мертва змія в сонячних променях. Блиск в очах Собека.

Ренісенб подумала: «Собек… Нофрет…»

Звук голосу Горі приніс раптове полегшення.

– Що сталося?

Видихнувши, вона озирнулася. До них підійшли Горі та Яхмос. Сатіпі жваво пояснила, що Нофрет, мабуть, упала зі стежки.

Яхмос сказав:

– Мабуть, вона пішла нас шукати, та ми з Горі ходили глянути на зрошувальні канали. Нас не було принаймні годину. Оце тепер тільки повертаємося.

Ренісенб, сама дивуючись інакшому звучанню власного голосу, запитала:

– Де Собек?

Вона не побачила, а радше відчула, як пересмикнувся Горі від цього запитання. Яхмоса воно лише трішки спантеличило, і він відповів:

– Собек? Я весь день його не бачив. Відтоді, як він розлютився й пішов із головної зали.

Але Горі дивився на Ренісенб. Вона зустрілася з ним очима. Чоловік перевів задумливий погляд на тіло Нофрет, і Ренісенб точно знала, про що він зараз думає.

Він запитально пробурмотів:

– Собек?

– О ні, – Ренісенб почула власний голос ніби збоку. – О ні. О ні…

Сатіпі настирливо повторила:

– Вона впала зі стежки. Над цим місцем вона дуже вузька та небезпечна…

Собек любить убивати. «Я щось зроблю, і я насолоджуватимусь»… Собек, який убиває змію… Собек, який зустрічає Нофрет на вузькій стежці…

Вона почула своє приголомшене бурмотіння:

– Ми не знаємо, ми не знаємо.

А потім, ніби забираючи її тягар, Горі серйозно промовив, надаючи вагу й цінність умовлянням Сатіпі.

– Мабуть, вона впала зі стежки…

Він зустрівся поглядом з Ренісенб. Та подумала: «Ми з ним знаємо… Ми завжди знатимемо…»

Але вголос тремтливо сказала:

– Вона впала зі стежки…

І, ніби остання луна, Яхмос м’яко повторив:

– Мабуть, вона впала зі стежки.

Розділ десятий. Зима: місяць четвертий, день шостий

Імхотеп сидів навпроти матері.

– Всі вони говорять те саме, – обурено мовив він.

– Принаймні так зручніше, – відказала Іса.

– Зручніше? Зручніше? Що це ти таке кажеш!

– Я знаю, що кажу, сину.

– Але мені доведеться вирішувати, чи говорять вони правду.

– Ти не схожий на богиню Маат. І не вмієш зважувати серця, як Анубіс.

– Та чи був це нещасний випадок? – Імхотеп замислено похитав головою. – Слід пам’ятати, що лист із розпорядженнями щодо моєї невдячної родини міг викликати багато нестримних почуттів.

– Ти маєш рацію, – погодилася мати. – Ти дійсно збурив хвилю почуттів. Вони всі так галасували у головній залі, що мені аж сюди було чутно їхні слова. До речі, ти дійсно збирався все це виконати?

Імхотеп знічено посовався, пробурмотівши:

– Я написав це, коли був розлючений, і справедливо розлючений. Я мав жорстко їх провчити.

– Іншими словами, – підсумувала Іса, – то була просто погроза. Чи не так?

– Мамо, люба, ну хіба це зараз важить?

– Ясно. Ти і сам не знав,