read-books.club » Сучасна проза » Дофін Сатани, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дофін Сатани" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 80
Перейти на сторінку:
нічної пори районів, а далі здивована все більше, наповнюючись жахом, що балансував на грані істерії, п'ялася водянистими сірими очима, вдивляючись у широку панораму вікна, залитого жовтим присмерком, з тією відразою на рисах обличчя, коли буває, якщо дівчина босою ногою наступає на велику липку комаху; але вона все прикіпала зором, провалювалася у брунатне місиво дворів; але того дня голос, чи те, що вона сприйняла за голос, не повторився. Але Марія точно запам'ятала його: і той голос холодним, споконвічним забобонним навіть для атеїстів жахом холодив її кров.

Пізніше, коли самотність задавить її, оголить волю, як шльондрі заголюють спідницю на людях, волю, зовсім не подібну до чоловічої, а затяту, глуху, як стіна у селах, — вона бажано вишукуватиме ті пискляві, жахливо переконливі голоси. Вони, ті голоси, набудуть чарівного флеру, що заставлятиме битися її вичахаюче серце, холонучу кров гнатиме ще гарячими жилами. Вона розділить їх на ніжні, на сердиті, але страх з роками пощезне зовсім, і звичка осяде в кублах свідомості. Щось надсуттєвого вона в тому не почує, не побачить, звично переклавши це на психічну недугу, а саме — на легку форму шизофренії, що нею, цією хворобою, хворіло половину інтелігенції, весь її викладацький склад, так вона принаймні підсвідомо себе потішала. Але навіть у хворобі вона боялася собі дізнатися. І навіть тоді, коли відомий лікар, однодневний її коханець, приписав ліки, і це, тобто голоси не «пройшли», вона продовжувала мовчати, зачудовано піднявши лапи своєї душі, тріпаючи лахміттям роздумів перед власним марнославством, засохлим вже кільканадцять років на вчительському поприщі. І дійсно, з часом це пройшло, але вона продовжувала ковтати транквілізатори, запивати їх червоним сухим вином, таким робом вирішуючи проблему раннього клімаксу, стосунки з чоловіками і, звісно, — сином. Але коли голоси знову з'явилися, то вона приписала це вживанням ліків, і це вгамувало лють до втраченого коханця, вірніше, до самої себе: доктора вона знищила за одним присідом. Але голоси то никали, то лунали з чорної безодні хриплявим відлунням. Як припинилося і це, то вона знову в скорому часі почула їх, бо вони виявилися реальнішими з реальних, навіть те, з чого вони починали свої балачки, на превеликий жах, на відчай минулого досвіду, збувалося; вони, голоси, наче пеленгували її думку, — виголошену чи тільки-но пережиту, але не готову до матеріалізації. Вперше, після одного такого сильного пророцтва, вона вже не намагалася цього забути, сиділа за червоним вином, з лікарем, намагаючись дати подіям логічну раду; цілий день вона блукала, наснажена цими враженнями: голос врятував життя сину, заборонивши їхати трамваєм 11, і в скорому часі трамвай зійшов з колії. Але потім голоси стали помилятися, а може, умисне брехали, і останнє вона, Марія, зрозуміла своїм прагматичним і холодним, але десь обмеженим абстрактними науками розумом, що поволі потрапляє у пастку, розставлену невідомо ким; але спочатку це були чоловіки. Тож вона блукала цілий тиждень, вражена цим, наче втаємничена, наче сама з того дивного світу, звідки вони прийшли, але властиво її розуму, вона наділяла їх казковістю, маючи надію, що скоро все воно оте зникне, проясниться само собою: про голоси ангелів та бісів, про пророчі гласи вона якщо й чула, то сприймала це відповдно, — як одну з побрехеньок, легенд, що їх частенько розпускали в колах інтелігенції, вихололій та вкляклій, на стадії раннього ренесансу; як торочилося, зі сміхом, разом з безтурботними і веселими анекдотами про Леоніда Брєжнєва. Все прочуте, пережите поверталося свого кола, в прочитані книжки, в мізерний життєвий досвід, що закінчувався і починався не купленими кілограмами сосисок, довжелезними чергами, писанням доносів на колег і таке інше; все це у неї перетиглювалося в заворожливе містичне чтиво, штибу гоголівських ранніх оповідок, тому Марія ніяк не могла взяти у голову, що папір та реальність можна якось пов'язати, і все ж вони, попріч усьому, ляґали на одну площину; вона сповідувала реалізм у грубому сенсі цього слова, який не виходив далі кухні чи університетської кафедри, навіть не гадаючи та не думаючи, що безодня, між нею і вірою, може стати рокованою не тільки для неї. її реалізм — це було тільки культурницьке нашарування атеїзму, гримучим сурогатом, очі якого дивилися у світ зовсім палко, а не відсторонено, навіть страшно і жахливо, як розпалені від захоплення очі комісарів, що спостерігають плюндрування храму або масовий розстріл. Проте, тут трохи було простіше, — у житті Марії так мало подій, а окрім того, думки її вертілися навколо роботи в університеті, заробітні, кількох дешевеньких книжечок, прочитаних на кухні, а ще трохи чоловіків, як сатисфакція перед кимось, невідомо тільки перед ким, за тяжкий робочий день.

Потім світ для неї став прозорим, з жовтим оскалом розбитого щастя, але терпимим, як темні тіні на стінах сусідського будинку, наче випорожнілі вікна мрії, куди влетіли чужі птахи думок, як бульбахи води, що потрапили на розпечену сковорідку; але навдивовиж захоплювало, як заборонений делікатний предмет, фантазія, виголошена при людях у шістнадцятилітньому віці, а тому воно вжилося у неї, звило гніздо, і лишилося жити іншим, своїм життям: Марія з тих жінок, що до сорока років заплітають коси і виголошують достоянням культури все, що потрапляє на язика. Навіть саме слово «культура» в устах її знайомих звучало щонайменше як лайка, бо для репкуватого селюка це було не що іншим, як невимиті руки та непідтертий зад. Марія нагадувала безголосого співака, якщо таке порівняння можна взяти на віру. Переконання відігравали якийсь химерний стимул у її житті: вони тримали її міцно, міцніше за будь-які обставини, міцніше за чоловіків, що на них пхала її природна потреба вижити, взяти, перемогти у цьому світі, котрий зробив це життя, її життя нужденним і несправедливим, — але чого коштували ці переконання? Поезія її запаленого мозку, її думки, вже не ліпилися до форми, а звична пружність думки, з дорослішанням Івана, вже не ліпилася, не надавалася до форми. Іван ріс мовчазним, все дивився на світ світлими, трохи жорсткуватими очима, і це її десь несвідомо дратувало; голоси відступили, як зміясті і повзучі тіні на підлозі кімнати у червневий тихий полудень, коли чути, як за дворами дзвінко летить східцями зронена кимось монета, і ти навіть можеш визначити її достоїнство. Коли все це відійшло, голоси, полишивши кислий присмак, металевий смак пустоти, то Марія якраз входила в ту пору, коли ще не перелистують потріпані альбоми з фотокартками, вглядаючись у вижовклі світлини, з жадобою наркомана або мазохіста, а з гоноровитим пафосом кидають примирливий, знічев'я погляд, як на окрилений світ мрії,

1 ... 18 19 20 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"