Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

тут вірили в прописну істину, де розмова на кухні про Бога набирала сенсу тільки тому, що існувала освітлена березневим сонцем кухня; якщо це кухня, як причина висцяного з пальця таїнства, чи прототип її, чи якась інша відсторонена деталь, зникала з горизонту цих людей, то щезало саме розуміння віри, навіть подоба того, що говорилося на затарганеній, з порізаними клейончатими царинами на столах, і простір порожнів в очікуванні нового культурного явища. На цих березневих, потемнілих, антикварних речах, кухнях, велетенських кімнатах, де відразу збиралося кілька сімей, де говорилося щозавгодно, але не тільки чого хотілося, здебільше з-за остраху потрапити за ґрати, вилетіти з роботи, — і від цього говорилося, — але мати великі неприємності, ось це і витирало віру в написане, полишаючи відчай, втому і пустоту кожного прожитого дня; тому виникала потреба мати щось в собі й поза — не написане, що повинне вирости і набутися до магічного священнодійства. Написане чи видруковане піднімалося до вершин недосяжних, які, ті вершини, пересічному обивателю із західних регіонів чи катерному єврею з Житомира видавалися безоднею, із запахом сірки, із скреготінням зубів гієнних, але тут, на засалених кухнях, або навіть на чистих кухнях, культурних спальнях подавалося за істину в останній інстанції. І вже задовго до подій, що ураганом лютим окутували країну, саму столицю, ці кутки запліснявілого людського марнославства так і лишилися смердючими кухнями, з книгами сорокарічної давності, що нахабно, а радше наївно дивилися на вас із-за скла запацьореного тарганами, поточеного шашелем і мишами серванту.

Що знала Марія? Вона думала, що скільки часу ти звикаєш до свого відображення в дзеркалі, спостерігаючи так довго, що приходить час і ти не бажаєш з ним, з тим відображенням, прощатися. Але пора, як ацетиленом обтирає пружкість шкіри, пустошить душу порожнечою прожитих років, облизує азотним язиком шкільні мрії. Старість розкидає сітку смерті і страху тоненькими ниточками зморщок. Більше того: вона дивилася на це очима, повними не відрази, а з відчаєм скоро прожитого життя, невловимим поворотом чогось прекрасного, з усім уродством і божевіллям, як танок гадюки чи кобри. З астматичним відчаєм непоправного, коли розум у жінки не віднаходить вищого показника, то вона падає на широке крило інтуїції. Вона думала, але швидше гадала, що підійшла до тієї межі, коли врода взагалі буде вивітрюватися з швидкістю вогню, як розтоплюється олово; вона розтопиться у сонячній бовтанці дня, як тиха і непомітна птаха, серед тисячі облич, рук, голів, ні, балакучих заслинявлених ротів кухонних пророків. Ніхто нічого не полишить для неї, а вона нічого не лишить після себе. І чомусь остання думка накочувала сльози на очі. Коли людина прокидається з відчуттям тоски. то вона обов'язково вляпається у халепу, — щонайменше. Іноді це передчуття збувається, але переважно у чоловіків, де розум виважує і випрацьовує, викручує мозок інтелектом, то у жінки інтуїтивна тоска спрацьовує стовідсотково, і тоді вони, як білуги, як бездомні суки, скиглять на місяця чи тиняють порожніми вулицями міста, що його самі вигадали. Психічні розлади в останньому випадку гарантовані.

Але і тут Марія собі зрадила; вона втратила попросту реальність, переживши і виживши її, як і більшість громадян, розташованих на велетенських пагорбах міста, що виношувало два тисячоліття месіанську культуру, висіваючи та вироджуючи карликових та картинкових героїв. Свобода — чарівний Божий дар, що його використовують тільки ті, які про неї нічого не знають. Жінка, навпаки, намагається прожити короткий спалах своєї вроди і жаги якнайдоцільніше. Тому, кілька років уряд, ще молодою жінкою, вона прокидалася з відчуттям старості у грудях, з німотою незавершеності у лоні; вона навіть не здогадувалася, що світ старий, немічний, як оці майдани, площі, залиті сліпучим сонячним світлом, і їхні балачки, їхні вчені захоплення, звичаї близьких, далеких людей — це навіть не вчорашній кошмар, не жахіття, а вони самі маленькі лялечки, личинки зла мимоволі; зла абстрактного, ненароком, в ім'я неіснуючого добра, викоханого на кухні за читанням заборонених книжок. Інколи таке трапляється, у нормальному суспільстві, де можуть вбити на вулиці і покарати вбивцю без великих перешкод для закону, де голод віддалений на відстань розумування по телевізії чи у читанні книг та лекцій десь в індіанській прерії, — там несподівано людина відчуває, що щось у ній закінчилося, пора початися новому, але Марія уперто вірила, що засалений стіл, з кухонними балачками на різноманітні заборонені теми є чимось більшим, ніж світ переплетеного у чорне, із золотими тисненими буквами Святого Письма. Ця книга стояла у неї, запилена, зрідка, майже ненароком, витягувана, і то тому, що поруч знаходився якийсь мудренйй філософ, виданий у сусідній державі, а тому слугував за взірця, за кредо, навіть у найгірших життєвих випадках, доведених до хроніки, за дороговказника. Вона віддавалася цим чаюванням, читанням, сперечанням зі своїми колегами, що іноді пробували з нею не лише фліртувати, а ще щось більше, проте Марія сприймала їх тільки як предмети для суперечок, не знаходячи чоловічого ідеалу; на її думку, це було однаковісінько, як лягати в ліжко з самою собою. Вона обрала чоловіка, протилежного цій університетській та аспірантській братії: сильного, із здоровим інстинктом самця, в міру розумного, жорстокого і хитрого, що міряв світ грошима, відчайдушним гедонізмом, вірою в навколишнє, як непоправимими істинами. Борис був чоловіком середнього зросту, але дужим, десь із глибинок пліського села чи містечка, він мав свій, хазяйський погляд на світ, — всі його родичі, знайомі, близькі радо вітали совєтську владу, як єдину і законну. Це не завадило йому потрапити за ґрати у досить юному віці, де він ще більше набрався житейської мудрості.

Після народження Івана вона зрозуміла, що світ загрозливо обмежився. Вона навіть не могла уявити, що він, цей світ, урвався у її фантазіях, які Марія з часом, мусуючи, переплітаючи, виліплюючи за своїм бажанням, почала сприймати за дійсність; вона почала розуміти оманливість, радше брехливість, наче крик її не долітав до кінця велетенської труби, іноді видимої для її зору, де вона часто бачила себе, але причини тієї обдуреної свідомості вона не сягала. Так вона говорила, що це звичайнісінька фантазія, як ходіння по місячних доріжках. Але далі з'явилися голоси. Це була скрушна, з холодним потом реальність для неї. Одного березневого дня, коли вона сиділа під великим червоним килимом і читала, з насолодою поглинаючись пінявою слів, десятками нових відчуттів, Марія почула голос, тонкий і плаксивий: хтось називав ім'я їï чоловіка. Потім покликав її, цей невідомий. Марія зняла окуляри, закусила рогову дужку, більше здивована, аніж перелякана, вслухаючись з цікавістю в лунку, безголосу тишу центральних