Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

— Так, змінюємо одне одного, ніколи не зачиняємося. Це одна з переваг великої родини. До того ж вночі працюється краще, аніж удень. Публіка спокійніша, випиває собі чарочку, розраховується охоче. Приймаємо замовлення із доставкою у номер, приносимо все, що забажають. Якщо потрібна піца, газета, компанія — ми про все подбаємо. Ви тільки скажіть, що саме вам треба, і ми доставимо.

Дякую і вирушаю у напрямку пагорба Святого Мартина. Доходжу до Форту Святого Ельма, що має вигляд суцільної скелі з туфу.

Тут було ув’язнено Томмазо Кампанеллу — філософа, якому з усіх його італійських колег довелося провести найбільше часу за ґратами. Щоб уникнути страти, він навіть удав із себе божевільного. Його днями піддавали тортурам, аби зізнався, що він прикидається. Але йому вистачило сил та витримки, щоб не піддатися. Він навіть під тортурами горланив пісні. Нарешті кати відступили, залишивши його напівмертвим. Часом під час копіювання вдається перевершити оригінал. Чарлі Чаплін якось узяв участь у конкурсі власних імітаторів і посів лише третє місце.

* * *

Із бастіонів Форту місто здається застиглою вулканічною лавою з будинків, що зупиняється лише на узбережжі. Везувій на сході зі своєю засніженою верхівкою нагадує незавершений вівтар. Кругла форма жерла кратера схожа на піч. Художникам подобається зображувати його акварелями під час виверження. Купую собі один малюнок завбільшки з листівку. На ньому показано, як витікає лава вночі, віддзеркалюючись у морі.

Раймондо пов’язує релігійні почуття жителів міста з тими виверженнями:

— Чудодійне розрідження крові Святого Януарія[13] є не що інше, як повторювання у реліквійних ампулках вулканічного виверження. Сам святий — екзорцист Везувію. Його статую не раз виносили з храму, щоб зупинити наступ лави. У Неаполі релігійні почуття спричиняють не небесні, а підземні сили.

Ось чому жителі міста замість того, щоб утікати подалі від схилу, рухаються назустріч виверженню, прикриваючись статуєю. Віра вселяє у людей найвідчайдушнішу відвагу.

Повільно бреду, схиливши голову. Я звик ходити по нерівній землі, але тут у мене виникає враження, ніби я йду по свіжому згарищу.

* * *

З висоти Форту добре бачу, як щоразу відновлювали місто після виверження, шар за шаром. Греки, назвавши його Неаполем, тобто «новим містом», ніби прирекли його на вічне відродження, після кожного нового виверження, після кожного землетрусу.

Спускаюся схилом, разом із групою туристів у супроводі екскурсовода заходжу до підземного міста. Цю екскурсію організували кілька місцевих хлопців. Раніше швендяли вулицями без діла, а ось тепер — тут, під землею. Проходжу через печери, величезні, мов собори, з яких видобували туф у прадавні часи, коли клімат був тепліший. Насправді тут два міста. І якщо дивитися знизу, то верхнє — підвішене в повітрі. Так, у прогулянці підземеллями, минає день.

* * *

Виходжу нагору, коли вже темно. Гамір юрби після могильного мовчання під землею оглушує. Порожній шлунок прокидається він запахів смаженого. Всідаюся за столик і обпікаю собі язика смаженою піцою із сиром. У найближчий аптеці питаю собі пару окулярів. Коли приміряю ті, що треба, бачу чіткі обриси навколишніх предметів, а не їхні розмиті тіні. Здригаюся від такого бачення, як від ляпасу, і хутенько знімаю окуляри з носа. Потім вирішую таки їх купити.

Місто змушує мене забути про обрізання. Можна було б уже обійтися і без ціпка, але з ним мені краще. У мене таке враження, що завдяки йому перехожі ставляться до мене тепліше. Через нього у мене дещо вразливий вигляд, а тому люди навколо поводяться чемно. До пансіонату повертаюся уже вночі. У барі повно відвідувачів. Біля стійки чоловіки пригощають жінок випивкою, потім отримують ключі від номера. Піднімаюся сходами разом з однією парочкою, пропускаю їх уперед. Підходжу до вікна й одягаю окуляри. Неприємне враження, що виникає в мене від чітких деталей довкілля, змушує мене негайно їх зняти.

Цього разу цикадне скрипіння пружин ліжок у сусідніх номерах лунає дужче.

* * *

Засинаю та вже згодом прокидаюся від сварки, ударів, криків, галасу тих, хто поспішає на допомогу. Є поранений, приїжджає «швидка». Стукають і до мене. Поліціянт просить показати документи. У решті номерів нікого не знайшли. Пояснюю, що я тут живу подобово, а не знімаю номер на кілька годин. Його це не цікавить. Він питає, що я бачив. Нічого, я тільки чув, а так — спав. Із ким? Сам. Не вірить. Що я тут роблю? Відпочиваю. А чому поселився саме в цьому пансіоні? Бо шукав щось якомога дешевше. Хіба я не помітив, що це за місцина? Так, але мене це аж ніяк не обходило до вчорашнього гармидеру. Пояснюю, що чув гамір, але тоді не було чутно пострілів. Він усе записує, нарешті дає мені спокій.

Наступного дня збираю свої речі до рюкзака: пансіонат зачинається за наказом поліції.

Повертаюся до музею. Цього разу іду, не зупиняючись перед статуями. Минаю їх, думаючи про одне: яка різниця між цими оголеними статуями та розп’яттям? Вона має бути, але я ще не второпав, яка саме.

* * *

Зустрічаюся зі знайомим музейником, той вітається зі мною сухо, не підходить. Напевне тому, що я не зупинився перед Епікуром.

Під час виверження Везувію містечко Геркуланум вкрило лавою, а Помпеї, розташовані далі, — попелом. Після розкопок усі античні статуї звільнили, розставили по коридорах та залах. Вони провели значно більше часу під землею, аніж на землі. Отож не дивно, що в них іще такий спантеличений вигляд.

Виходжу з музею, думаючи про їхню наготу. Вона слугувала живим взірцем для наслідування. Від одного щоденного погляду на них м’язи самі напружуються, щоб їх скопіювати. Нагота статуй служила метою для кожного римлянина у роботі над власним тілом.

А при погляді на манекени, які виставляють у вітринах сучасних крамниць для показу одягу, такого бажання не виникає.

Моє перебування у Неаполі йде до завершення. На сонці місто здається живішим, ніби подвоєним тінями, які ковзають по тілах інших, наближаючись, торкаючись, накладаючись. Навіть насичене вологою гаряче повітря, здається, бере участь у цьому обміні.

Я повільно плетуся до вокзалу: сяду на перший потяг, що йде на північ. На площі, скраю на тротуарі, бачу хлопчину, що примостився із книгою в руках. Перед ним — мисочка з табличкою: «Дякую за надану можливість продовжити читання». Зачудований таким видовищем, витрушую з кишень усі дрібні монети.

Мені вже не болить, тільки пов’язка заважає. У потязі я засинаю. Місто зачиняється переді мною за заплющеними повіками з криком продавця гарячої піци, що лунає з платформи.