Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправді не ховають ніколи,- думав я.- Поховане - це насіння. Я не маю влади над життям, а він коли-небудь матиме слушність. Я накажу повісити його на мотузці. Але почую, як його смерть оспівують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що поділяється. А що примирю я?

Мені треба ввійти в одну ієрархію і ні, а водночас - і в другу ієрархію. Я не повинен змішувати красу і смерть. Я йду до краси, але не повинен відмовлятися від суперечностей. Я повинен отримувати їх. Це добре, це погано, я страхаюся мішанини, що є тільки сиропом для недужих і позбавляє їх сили, я повинен ростити себе на тій основі, що я визнаю свого ворога.

 

XXIX

 

 

Отак я пізнав межі своєї імперії. Але ці межі одразу й виражали її, бо я люблю тільки те, що чинить опір. Дерево або людина - передусім це те, що чинить опір. Ось чому я прирівнюю до віка від порожніх скринь оті барельєфи затятих танцівниць, замаскованих, щоб прикрити затятість, внутрішній неспокій і поезію, доньку суперечок. Я люблю людину, що засвідчує себе опором, людину, що замикається й мовчить, людину, що тримається непохитно і зціплює зуби серед мук, чинить опір мукам і любові. Людину, що прагне не любити і несправедлива в цьому прагненні. Людину, схожу на страхітливу башту, якої ніколи не візьмуть приступом…

Адже я ненавиджу легкість. Немає людини, якщо вона не чинить опору. Інакше це людський мурашник, де Бог не присутній. Людина без розчини. Отаке диво й постало переді мною у в’язниці. Сильніше за тебе, сильніше за мене, за нас усіх, за моїх тюремників, мої спускні мости й бастіони. Оця загадка й мучила мене, та сама, що й загадка любові, коли я тримав її, голу, в покорі. Це велич людини й водночас її дріб’язковість, бо я знаю, що вона велична у своїй вірі, а не в гордощах свого бунту.

 

XXX

 

 

Отак мені видалося, що людина не варта цікавості не тільки тоді, коли вона не здатна до пожертви, до опору спокусам і до готовності піти на смерть,- адже в такому разі вона не має форми,- а й тоді, коли розчиняється в масі, керована масою й підпорядкована її законам. А якщо вона не кориться їм, тоді в ній є щось від вепра або слона-одинака, людини, що сидить на горі, тож маса кожному має дозволити його мовчання й не цькувати ненавистю того, хто подібний до кедра, що панує на горі.

Той, хто приходить до мене зі своєю мовою, щоб логікою своїх пояснень зрозуміти й виразити людину, видається мені подібним до дитини, що сідає коло підніжжя Атлаських гір із відеречком та лопаткою й має намір зібрати гору та перенести її в інше місце. Людина - це те, що є, а не те, що пояснюють. Звичайно, мета всякої свідомості - пояснити те, що є, але пояснення - шлях важкий, повільний і тернистий, і думка, ніби немає того, чого не можна було б пояснити, хибна. Адже слова «пояснити» і «зрозуміти» мають однакове значення. Але та частина людини, яку я досі навчився розуміти, незначна. Тобто від того, що я таки зрозумів у людині, моя пильність не зменшилася, і я дурю себе, якщо уявляю собі, мовляв те, чого я не можу пояснити в людині, не варте, щоб зосереджуватися на ньому. Адже я не пояснюю гору, а позначаю її. Але я плутаю слова «позначати» і «розуміти». Я позначаю тому, хто вже знає, але якщо він не знає, як я зможу передати йому цей образ гори з її ущелинами, осипами, схилами, де росте лаванда, і верхівкою, що знялася своїми зубцями до зір?

Я знаю тоді, коли життя - не зруйнована фортеця і не човен без напряму, тож його беруть і прив’язують мотузкою за залізне кільце й ведуть, куди заманеться, а дивовижне існування зі своїми внутрішніми законами ґравітації і тишею, величнішою за тишу механізму зоряних сфер.

 

Отже, в мені здебільшого точилася боротьба між захватом перед людиною підпорядкованою і людиною незнищенною, яка показує, хто вона. Я розумів проблему, але не міг сформулювати її. Адже ті, ким керує найсуворіша дисципліна і хто за моїм знаком приймає смерть,- це ті самі, хто любить мою віру, але вони такі загартовані в своїй дисципліні, що я міг би перед їхніми очима лаяти їх і впокорювати їх, мов дітей, натомість зіткнувшись із ворогом, вони демонстрували загартованість, найвищий гнів і сміливість у смерті.

Я збагнув, що людині притаманні два аспекти. Аспект, яким ми захоплюємось як незнищенним ядром,- це нездатність скорити людину, яка уникає моїх рук, немов корабель у відкритому морі, бо той, кого я називаю людиною, не йде на поступки, не укладає компромісів, не набуває й не позбувається якоїсь частини свого єства спритністю, пожадливістю або втомою; таку людину я можу перемолоти у млині, та не отримаю потаємної олії - тієї, яку має в своєму серці навіть тверда кісточка оливки; таку людину, вважаю я, не впокорить ані юрба, ані тиран, її серце тверде, мов діамант, але в цій людині я завжди відкриваю й інше обличчя, другий аспект. Вона підпорядкована, дисциплінована, сповнена поваги, натхнена вірою й самовіддана, це мудрий нащадок духовної раси, осереддя її чеснот…

А люди, яких я називаю вільними і які керуються тільки своєю волею, неминуче самотні, вони не керовані, в їхніх вітрилах немає вітру, а їхній опір - завжди лише непослідовні примхи.

Отож настала ніч заручин і засудженого на смерть. Завдяки цьому я відчував існування. Підтримуйте себе у формі, будьте сталими, як форштевень корабля, а те, що берете ззовні, перетворюйте в собі, наче кедр. Я рамка, арматура і творчий акт, що народжують вас, тепер треба рости та утверджуватись, наче гігантське дерево, що розпростує своє гілля, а не гілля інших дерев, формує свою глицю чи листя, а не інших дерев…

 

Це все я скажу потолочі, що живе завдяки жестам інших людей і, наче хамелеон, забарвлюється від них, любить, якщо їй дають подарунки, тішиться схваленням і судить про себе в дзеркалі більшості: адже ми бачимо, що вона