Читати книгу - "Та сама я"

Оминувши їх, я підійшла до кабінки, постукала двічі, і мене впустили.

Аґнес стояла у бюстгальтері, а чудернацька жовта сукня застрягла на її талії.

– Що… – почала вона.

Я притиснула пальці до губ, мовчки вказавши на двері. Вона озирнулася, немов крізь стіну можна щось побачити, і скривилася. Я розвернула її спиною до себе. Блискавка, розстібнута майже до кінця, застрягла на її талії. Я смикнула декілька разів, а потім дістала телефон із сумки й увімкнула ліхтарик, намагаючись зрозуміти, що саме заважає застібці.

– Ти можеш це виправити? – прошепотіла вона.

– Я намагаюся.

– Ти повинна. Я не можу вийти в такому вигляді.

Аґнес у крихітному бюстгальтері стояла в декількох сантиметрах від мене, я відчувала теплі хвилі дорогих парфумів, що виходили від її блідого тіла. Я відчайдушно маневрувала навколо жінки, мружачись над блискавкою, але, здавалося, це було неможливо. Їй потрібно було місце, щоб зняти сукню, і тоді я б змогла спробувати виправити ситуацію, а інакше – ніяк. Я подивилася на неї та знизала плечима. На жінку було боляче дивитися.

– Навряд чи я зможу зробити це тут, Аґнес. Тут мало місця. І я нічого не бачу.

– Я не можу вийти в такому вигляді. Вони скажуть, що я шльондра. – Її руки у розпачі злетіли до обличчя.

Гнітюча тиша за дверима дала мені зрозуміти, що жінки чекали, що ж буде далі. Усе було давно зрозуміло. Ми застрягли. Я відступила назад і, думаючи, похитала головою. Ось воно!

– Середній палець, – прошепотіла я. Її очі розширилися.

Я пильно подивилася на жінку, а потім коротко кивнула. Вона насупилася, та врешті-решт її лице прояснилося.

Я відчинила двері кабінки й відійшла. Аґнес зробила глибокий вдих, випросталася та пішла повз жінок, немов супермодель за лаштунками: верхня частина сукні висить на талії, а два крихітних трикутники бюстгальтера ледве закривають бліді груди. Вона зупинилася посеред кімнати й нахилилася вперед, щоб я змогла обережно стягнути з неї сукню. Тоді вона безтурботно розпрямилася, тепер геть оголена, за винятком двох шматочків мережива. Я не наважилася дивитися на обличчя жінок, але, накинувши жовту сукню собі на руку, почула драматичне зітхання, фізично відчула вібрації в повітрі.

– Що ж, я… – почала одна з них.

– Швейний набір, мадам? – Біля мене з’явилася гардеробниця. Вона дістала невеличку сумочку, поки Аґнес витончено сиділа на кріслі, скромно склавши довгі бліді ноги під себе.

До вбиральні увійшли ще дві жінки, їхня розмова миттєво обірвалася від видовища, що перед ними постало. Одна з них кашлянула, і обидві відвернулися, намагаючись говорити на якісь повсякденні теми. Аґнес сиділа у кріслі, немовби перебувала у блаженному невіданні.

Гардеробниця простягнула мені шпильку, і кінчиком я враз підчепила нитку, котра заплуталася у блискавці. Обережно смикнувши за неї, я вивільнила її з застібки.

– Дістала!

Аґнес підвелася, взялася за простягнену руку гардеробниці та елегантно повернулася до жовтої сукні, яку ми обидві підняли навколо її тіла. Я плавно застібнула блискавку, і кожен дюйм сукні тісно обтягнув її шкіру. Вона розпрямила вбрання навколо своїх безмежних ніг.

Гардеробниця простягнула жінці лак для волосся.

– Ось, – прошепотіла вона. – Дозвольте. Вона нахилилася вперед і швидко збризнула зачіску Аґнес. – Це підтримає форму.

Я усміхнулася.

– Дякую. Дуже мило з вашого боку, – мовила Аґнес. Вона дістала купюру в п’ятдесят доларів зі своєї вечірньої сумочки та вручила її жінці. А тоді з усмішкою повернулася до мене.

– Луїзо, люба, повернімося до нашого столу?

Велично кивнувши двом жінкам, Аґнес підвела підборіддя й повільно пішла до дверей.

Настала тиша. Гардеробниця широко всміхнулася, поклавши гроші до кишені.

– А ось це, – раптом мовила вона, – справді гідно.

Наступного ранку Джордж не з’явився. Ніхто мене не попереджав. Я, сонна і втомлена, сиділа у вестибюлі в шортах о пів на сьому ранку.

Так і не дочекавшись нікого, я усвідомила, що, мабуть, зустріч скасували.

Аґнес спала аж до дев’ятої, а Іларія несхвально цикала, зиркаючи на годинник. Аґнес надіслала мені повідомлення з проханням скасувати усі плани, що були цього дня. Натомість вона заявила, що хотіла би прогулятися біля водосховища у парку. День видався вітряним, тож ми гуляли, обмотавшись шарфами та сховавши руки до кишень. Усю ніч я думала про лице Джоша. Воно й досі не давало мені спокою, і я задумалася, скільки двійників Вілла зараз ходить по цій планеті. У Джоша були важчі брови, інший колір очей та, очевидно, інший акцент. Але все-таки.

– Знаєш, що ми робили з подругами, коли були з похмілля? – перервала мої думки Аґнес. – Ми йшли до японського ресторану біля Ґремерсі-парку, їли локшину і говорили, говорили, говорили…

– Тоді ходімо.

– Куди?

– Їсти локшину. Дорогою можемо заїхати за твоїми подругами.

Вона з надією подивилася на мене, але потім опустила погляд і копнула ногою камінець.

– Я не можу. Тепер усе інакше.

– Ти не повинна їхати до них у машині Ґеррі. Ми можемо взяти таксі. Я маю на увазі, можна вдягтися простіше і подружньому завітати до них. Усе буде добре.

– Я ж сказала. Тепер усе інакше. – Вона обернулася до мене. – Я вже намагалася, Луїзо. Декілька разів. Але мої подруги дуже допитливі. Їм хочеться знати все про моє життя. А коли я розповідаю їм правду, вони починають поводитися… дивно.

– Дивно?

– Колись ми були рівні, розумієш? А тепер вони кажуть, що я ніколи не зрозумію їхніх проблем. Бо я багата. Ніби в мене просто не може бути жодних проблем. Вони поводяться зі мною так, немов я геть інша людина. Немов блага мого життя для них – образа. Як скаржитися на економку людям, у котрих навіть власного житла немає? – Вона раптом зупинилася. – Коли я вийшла за Леонарда, він дав мені грошей. Весільний подарунок, щоб мені не доводилося просити в нього увесь час. І я дала трохи Паулі, своїй найкращій подрузі. Я дала їй десять тисяч доларів, щоб вона розрахувалася з боргами й почала усе спочатку. Спершу вона була щаслива. Я також! Усе заради подруги! Щоб їй більше не довелося турбуватися, як і мені! – Раптом її голос став сумним. – А тоді… вона стала мене уникати. Вона стала іншою, у неї завжди не було для мене часу. Поступово я зрозуміла, що вона ображається за те, що я їй допомогла. Не навмисне, але тепер кожного разу, коли ми бачимося, усе, про