Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

class="book">Не те щоб Ступа хизувався собою. Просто після випадку з «Оріоном» та з'ясування причин його загибелі, що підтвердили несправедливо осміяне твердження молодого вченого про отой чортів звуковий випромінювач, до Юрія почали ставитися з особливою повагою. Він неабияк виріс в очах інших.

Насамперед його ж друзі вибачилися за поспішливу недовіру, з якою вони того шаленого дня зустріли Юркове приголомшливе повідомлення. Гліб Семенович привселюдно розцілував хлопця.

— Далеко підете, колего! — патетично виголосив професор, і його руда цапина борідка дрібно затряслася від напливу емоцій. — Герой, герой! — поплескав він Ступу по плечу.

Ось вона, гримаса долі! — посміхнувсь я, згадавши недавно сказане Глібом Семеновичем про те, що Юрко може стати справжнім ученим тільки тоді, якщо не прислухатиметься до «голосу моря». А зараз, бач, цей «голос» виводив Ступу на широку дорогу науки. Як зазначав хтось тямущий: від великого до смішного — один крок. Кок і той, дарма що не причетний до науки, побачивши Ступу біля камбуза, помадив: «Поки обід, згризіть, будь ласка, Індустрійовичу!» — і кинув в ілюмінатор кілька виварених кісток.

Юрка оточили увагою, з його думкою почали рахуватися. Втім, сам Юрко, розсудливий і не марнославний, байдуже сприймав цей вияв банального людського поклоніння, хоч, правда, й сталася в ньому якась ледь помітна зміна.

То була впевненість у власній силі й правоті, окрилена радістю від виграного поєдинку. В голосі його тепер проривалися нотки незаперечної категоричності.

І в перепалках із своїм товаришем Ступа верховодив.

Зараз хлопці удвох несли вахту біля ехолота.

— Ти, Альфреде, наполягаєш, — звернувся Юрій до Зайця, — що районом наших пошуків має стати ложе океану, десь між вісімнадцятим та тридцятим градусами південної широти. А я переконаний, і на цьому стою: затонулі материки, якщо такі взагалі існують, слід шукати не в ложі, замуленому осадками, а в диявольській кузні планети — біля глибоководних жолобів і острівних дуг, там, де моретрясіння й вогнедишні вулкани часом перековують земну кору. Та ще більше шансів натрапити на слід поглинутих морем земель коло шельфу, на підводних околицях континентів.

— Я переможений, здаюся!

Заєць кумедно звів руки над чубатою головою.

Двері в ехолотній були відчинені. Проходячи палубою, я від початку до кінця бачив те лицедійство.

Юрій замовк. Присунувши стілець ближче до столу, взявся розшифровувати зміїсту, що спадала на долівку, стрічку сьогоднішньої ехограми. Заєць йому допомагав.

На моїй вахті неподалік від екватора «Садко» за останню добу двічі проміряв дно. Цей район учені вирішили обрати для підводних робіт. Але, як виявилось, глибини не відповідали даним про них, що були зібрані раніше дослідними експедиціями. Під час промірів раптом з'являлася нова гора, де на карті значилося лише плато, або ж на колишній рівнині шрамом звивалася прірва.

Виходило, що дно завдяки вулканічній діяльності чи, може, іншим силам недавно видозмінювалось.

— Зверни увагу! — розглядаючи через плече Ступи стрічку ехограми, вигукнув Заєць. — На цім хребті неначе хто навмисне прилаштував висунуту далеко в океан терасу.

Обриси скель мали форму літери «г».

— І справді дивина, — погодився Ступа. — Коли ж цю гору засікли? Ага, о дванадцятій дня, якраз на твоїй вахті — я тоді був у Гліба Семеновича на нараді.

— Отже, пріоритет відкриття належить мені.

— Авжеж!

— А якщо так, то чому б знахідку не назвати моїм іменем?

— Від скромності ти не помреш.

Заєць лукаво блиснув очима. Навіть сам собі не признаючись, він прагнув прославитися.

Зрештою друзі порозумілися, і відкриту Альфредом гору жартома назвали Заячою.

Забігаючи наперед, скажу: на тій горі доведеться побувати й мені, Василю Гайовому, але трапиться те пізніше.

— Ось так, зайчиську, — підморгнув Альфредові Ступа. — Влип ти в історію — на всі часи увічнив своє північне прізвище в тропічних широтах.

— Через кілька хвилин ми ще раз будемо над нею проходити, певніше, біля її західних відрогів.

— А й справді! — Юрій відклав стрічку і поглядом припав до шкали ехолота й гідроакустичного апарата.

— Альфреде! — вигукнув він. — Знайомі сигнали…

Гідроакустична стрічка, темніючи, повільно покривалася ряботинням.

І знову на судні, як тоді, зчинився переполох. Правда, в порівнянні з попереднім разом звукові сигнали йшли менш інтенсивно, і, як не дивно, знепритомніли також боцман та Василь Окань.

Коли «буря» відлютувала й життя на «Садку» увійшло в своє русло, Заєць, якому не давала спокою Юркова популярність, побіг у штурманську до Сакала. Приніс лоцію — товстий навігаційний фоліант.

— На, мудрець, читай! — підсунув Ступі.

Юрій швидко пробіг очима по сторінці.

«В районі островів Індійського океану, — було написано там, — спостерігаються періодичні добові зміни магнітного нахилу, що залежать від сонячної активності. Магнітні бурі, то збільшуючись, то затихаючи, тривають від двох годин до кількох діб. Коло екватора вони незначні. Магнітні аномалії, невеликої інтенсивності, зустрічаються за п'ятдесят миль на північ від островів Космолендо і за двадцять — від острова Майот».

— Ну то й що? — дочитавши підкреслені Зайцем рядки, запитав Ступа. І спокійно розтлумачив — Ти в одну купу валиш грішне з праведним. На якій ми зараз широті?

— Восьмий градус, — відповів Альфред.

— Тобто — в приекваторіальній смузі. А біля екватора, зазначає лоція, магнітні бурі невеликі, аномалії ж — і то слабкі — стрічаються взагалі в іншому місці. Ні, Зайцю, віддай лоцію великому навігатору — Сакалу і скажи йому, та й сам затям: вам не вдасться приперти мене до стінки. Час Наполеона, як мовиться, триває! — білозубо засміявся він.

Під натиском незаперечних аргументів Альфред здався… А магнітна буря над Заячою горою ще більше все заплутала, остаточно збивши науковців з пантелику.

Інші кораблі експедиції вирушили — одні на північ, до континентального шельфу (може, там натраплять на Гондвану), решта — в бік Африки, а «Садко» й «Кашалот» від Заячої гори звернули на північний захід.

Догорав ще один тропічний день — палахкотливий огонь розлився повінню.