Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
13. 45. Неповторна картина! Підводні гірські хребти, оповиті м'якою темрявою, вимальовуються на бузковому тлі води. Вони підіймаються знизу, здається, із самого небуття, з вічного мороку океану.
Така заворожлива краса нерідко стрічається й на землі, коли в світанковій імлі раптом уздрієш ледь помітні обриси далеких гір.
Ні зірок, ні сонця, по яких орієнтуються мореплавці, побачити тут не можна, якщо не брати до уваги міріад рухливих огнів — мікроорганізмів, що світяться, та риби, яка смолоскипами шугає довкруг. Отже, наші навігаційні можливості обмежені. Єдине, що нам напевне допомагає, — це акустичні буї, спущені з судна і поставлені в кількох точках океанського дна. По цих маяках ми й беремо пеленги та вивіряємо курс.
Буї-маяки таки підтвердили: течія знесла «Оріон» на схід, за кілька миль від наміченого маршруту.
Перебуваємо на трьохсотметровій глибині, біля рубежа, якого здатні досягти лише деякі підводні човни.
Вода з темно-кармінної стає чорною, аж синьою. Прожектор, що його увімкнув ведучий пілот, розсіює морок, і ми бачимо, як у снопі світла кружеляють мініатюрні «сніжинки». То — зоопланктон.
Курс 220° — до підводного хребта, рубцюватого наросту біля західних прямовисних стій банки Корона.
15. 10. Зависли над нешироким міжгір'ям. Ведучий вибрав рівну галявину, і «Оріон» сів на грунт.
Посадка вдала: корма з гребними гвинтами піднята. Це дасть можливість легко зрушити апарат з місця.
Глибини двокілометрові. Механічна рука висунулася з гніздовини, але її металева долоня не змогла зачерпнути бодай трохи грунту — він надто твердий. Тоді замість черпака руці «дали» інший інструмент — свердло. Воно вгризлося в породу, пробурило її, а циліндричний захват приніс першу порцію придонної породи.
Ну й місцевість! Скелі, западини, ніби шрами на обличчі циклопа.
А взагалі, ця банка, ця твердь, покрита водою, — оаза серед океанської прірви, бо відразу ж на північний схід тягнуться відроги Яванського жолоба, а з півдня підступає — майже шестикілометрова глибина! — Північно-Австралійська улоговина.
15. ЗО. Гвинти збурили воду, і апарат почав підніматися над піщаною каламуттю.
Ліворуч скелясті гори з вузькими гранітними приступками по схилах, а за кілька метрів від них — океанська безодня. Мов скелелази, піднімаємося вподовж прямовисної стіни.
Намічено такий маршрут: досягти стометрової глибини і тоді вже пройти кілька миль на схід, обстежити довколишні гори.
Видимість поліпшилася. Око людини здатне помічати денне світло навіть на восьмисотметровій глибині. А «Оріон» піднявся набагато вище; ми ніби повертаємося з ночі в туманний ранок.
…Щось незрозуміле діється з донними гідроакустичними буями. Як відомо, звук у воді поширюється з швидкістю близько півтори тисячі метрів на секунду. А ось цей, що надходить із підводних маяків, чомусь загальмовується: надходить він із запізненням, так ніби зайвий раз заломлюється, проходячи подвійну рефракцію.
Звичайно, за своїм складом вода в океані неоднорідна, і на поширення звуку впливають не лише температурні дані та солоність, а й мікроорганізми, зокрема планктон. Конфігурація дна, його нерівномірні обриси теж чимала перепона. Ми це врахували. Але занадто «ламані» стають гідроакустичні сигнали.
15.45…Океан сповнився шумом. Де й поділося його безгоміння. То тут, то там запрацювали загадкові акустичні маяки — вони повністю заглушили звукові імпульси придонних буїв. Вони нас заводять в оману! Ми просуваємось навмання. Всі навігаційні прилади вийшли з ладу. Пробираємося, ніби в лабіринті: скелясті тераси, гроти, ущелини.
…Удар! «Оріон» опинився у тисняві скель.
Спробували дати задній хід — не вдалося: кам'яні лещата схопили мертвою хваткою. Все ж трохи позадкували. Нарешті вирвались!
Повільно піднімаємося. Носове горизонтальне стерно заклинило. Вийшло з ладу й кормове.
Втратили орієнтацію в просторі. Де ми? Нас оточують гори, хаотичне громаддя нависає над човном.
Скеля. Вузький карниз. Сильний удар у лівий борт. Двигун заглух.
…Скільки часу, як ми тут — день, другий, третій? Хвилини, мов вічність. Самотужки звідси не вибратися. Пошуки, очевидно, почалися. Але запас повітря катастрофічно падає… Знесиленість, задуха. Хай буде проклятий той, хто злою рукою посіяв нещастя!
Аквалангісти з судна забезпечення не допоможуть, якщо навіть і розшукають «Оріон»: його треба піднімати, а батискаф не встигне підійти на поміч.
…Ми гинемо.
Звертаємося найперше до вас, шановний сер Д'Юк: друзі-акванавти, кого не залякає наша смерть, і вони вирушать на штурм океану, повинні врахувати все, що трапилося з «Орі…»
Записи в журналі на півслові обірвалися.
До «Садка» підійшло судно-носій, з якого у свій останній рейс вирушав «Оріон».
На капітанському містку, осторонь офіцерів — капітана й штурманів — під щоглою, на якій звисав приспущений прапор, стояв сивоголовий чоловік. То був сам сер Д'Юк.
Приклавши руку до кашкета, адмірал віддавав честь загиблим.
Невдовзі «Оріон» із нашого корабля забрали.
І того ж дня всі дослідні судна — наші й іноземні — зійшлися за кілька миль від банки.
Особовий склад експедицій вишикувався на палубах. Затужили гудки. І з кормового майданчика, ніби три біломармурові статуї, безшумно ковзнули в океан зашиті в парусину акванавти.
Зойкнула чайка, вдарилася в борт хвиля. Гнітюча тиша — сумно й тривожно — залягла на палубах. Не хотілося розмовляти. Та й про що говорити! Красномовніше за слова передавало нашу скорботу мовчання. Навіть Окань, мастак каламбурити, затих.
Кораблі рушили на захід.
Прокляте місце — банка Корона — лишилося далеко в океані.
І, може б, про неї так ніхто й не згадав — хіба що загибель акванавтів коли-небудь болем різонула серце, якби пізніше не трапилось нещастя, що безпосередньо стосувалося випадку з «Оріоном» і магнітної бурі, в яку потрапив «Садко».
МІЖ НОСІ МАЗАВА ТА ЗАЯЧОЮ ГОРОЮУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.