Читати книгу - "Люди з Червоної скелі"

А Мабора та Каї-Наї, як зайці, бігли лісом і їм в ухах дзвеніли ще гомін і крики переслідників. Вони почували себе досить погано: бігти було важко, снігу нападало багато, і вони залишали після себе такі сліди, що по них не збилася б і мала дитина, не те що такі знавці лісу й слідів, як зерноїди. Нарешті Каї-Наї вибився з сил і сказав:

— Я не можу більше бігти… Ти біжи й попереди плем’я, а я, може, де-небудь сховаюсь.

Мабора зупинився.

— Де ти там сховаєшся, ми залишили такі сліди на снігу, наче тут пройшов турячий гурт.

Мабора прислухався, погоні не було чути, але зерноїди могли бігти мовчки. Він подивився на Каї-Наї. Каї-Наї, блідий, з спітнілим лобом, стоячи по пояс у снігу, притулився до дерева, тяжко дихав і якось жалібно поглядав на Мабору. Мабора знав, що треба бігти якнайшвидше, але він чогось стояв і чекав поки відпочине хлопець.

Мабора і сам не знав, що в душі його прокинулися невідомі досі жалість і товариське почуття до хлопця.

— Погоні не чути, — сказав він. — Ходім трохи тихше… Іди за мною и попадай у мої сліди, тобі буде легше йти.

Мабора знову пішов, а Каї-Наї, намагаючись попадати в широкі сліди юнака, поплентавсь. за ним. Вони не пішли просто до скелі, бо Мабора боявся, що зерноїди, оббігши річкою, де було легко йти, зустрінуть і спіймають їх. Через це вони звернули у бік, в саму гущавину лісу, сподіваючись до вечора ще дійти до скелі й попередити мешканців про небезпеку. Вони довго йшли, прислухаючись, чи не чути погоні але погоні не було.

У лісі було тихо. Тільки сороки скреготали, побачивши хлопців, і стежили за ними, перелітаючи з гілки на гілку. Сніг блискучим шаром ліг на деревах, вітки вгиналися від нього аж до землі, а від дерев на сніг падали сині тіні.

Мабора та Каї-Наї відкинули з голов вовчі шкіри, що були їм за відлоги, і йшли так деякий час, а сніг з гілок, коли вони пролазили попід ними, сипався їм за шию і танув, але це було тільки приємно… Іноді вони потрапляли на ведмежий барліг; видно було, як пара від ведмежого подиху йшла з барлогу, і вони чули теплий смердючий запах сонного звіра. Йти було важко, особливо Каї-Наї: він майже по пояс провалювався у сніг. Хлопці побачили, що потомилися: вони забрали занадто в бік і одійшли дуже далеко від скелі. Їм стало ясно, що вони не зможуть завидна добратися додому. Це було неприємно, але що ж було робити. Коли зовсім стемніло, хлопці вирили у снігу яму, утоптали в ній сніг, полягали й заснули, як ведмеді, притулившись один до одного. Удосвіта хлопців розбудив могутній рев зубра. Мабора виглянув з ями. Зубр ревів десь з боку, і його не видно було в сутіні лісу. Маборі було дуже приємно, що його збудив звір, а не сокири зерноїдів, бо він усе сподівався, що зерноїди не залишать погоні і переб’ють їх тут, знайшовши в ямі.

Хлопці, хоч і голодні, весело побігли до скелі. Йти стало легше: сніг від морозу, що був уночі, змерзся і видержував вагу хлопців.

Опівдні хлопці прибігли до скелі. На узліссі вони зупинилися й прислухалися, чи не чути де зерноїдів, але в лісі було тихо. Мовчала скеля: на площадці перед печерами не видно було жодного мешканця. Це здивувало хлопців. Вони обережно вийшли з лісу й підійшли до скелі. Сніг коло скелі був утоптаний і залитий кров’ю. По схилах скелі й під скелею, тут і там, лежали трупи мисливців з племени орла й трупи білявих зерноїдів.

Вже вовча зграя й круки поралися коло трупів. Очевидячки, зерноїди повернулися до скелі й перебили необачне плем’я орла. Тремтячи від жаху, хлопці вилізли на скелю. На площадці один на одному валялися трупи бойців; під скелею на льоду річки, розкинувши руки, з проламаною головою, лежав рудий Дод, а коло нього ницьма лежав здоровий Ману. Ні жінок, ні дітей не було вже на скелі: всіх їх забрали з собою переможці. В чаклуновій печері Мабора знайшов свого батька, що ранений лежав у кутку печери і старого чаклуна, що, схиливши сиву голову, сидів коло ватага. У другому кутку в клітці сидів орел, тотем племени…

Це було все, що зосталося від племени червоної скелі. Коли хлопці зайшли в печеру, чаклун навіть не підвів голови…

Ранений розповів Маборі, що зерноїди знову напали на скелю, викурили з печер мешканців і перебили всіх, а його, раненого в груди стрілою, підібрав чаклун і приніс у печеру. Чаклун, почувши дим у своїй печері і зрозумівши, що це зерноїди знову викурюють їх з печер, відсунув камінь, що затуляв дірку, узяв клітку з орлом і сховався у залі, де вчора знайшло притулок від ворогів усе плем’я. Він пересидів там ніч, а вранці обережно виліз з дірки і вийшов на площадку. Тут він знайшов ледве живого ватага й переніс його у свою печеру. Невеселе життя було цих недобитків червоної скелі… Мабора та Каї-Наї, зоставшись єдиними мисливцями, щодня ходили на полювання й годували напівбожевільного чаклуна та раненого ватага, що майже нічого не їв. Він кашляв і харкав кров’ю.

Чаклун балакав з тотемом і з печери щоночі вилітали дзижчання тарахкалки і лячний клекіт орла.

Коли ранений ватаг балакав і кидавсь у маренні, чаклун підходив і довго дивився на нього.

— М’ясо людини, м’ясо людини… — мурмотів чаклун, — він видужає від людського м’яса…

Одного ранку Мабора пішов на полювання сам: Каї-Наї простудився і хворий зостався дома. Він, зігнувшись і загорнувшись у шкіру, сидів серед печери коло багаття, а в кутку марив ранений ватажок.

Каї-Наї трясла пропасниця,