Читати книгу - "Агент №13"

бгаючи хусточку. Її обличчя поволі почало набувати природного кольору, з очей зійшов страх. Вона вже дихала спокійно, рівномірно. Шалго здалося, що вона набралася духу, оволоділа своїми почуттями. Ніби зрозуміла, що смерть її двоюрідного брата — незаперечний факт, який треба сприймати тверезо, як реальність.

— Прошу вас зрозуміти моє химерно становище. Навіть не знаю, як вам пояснити… — Вона важко зітхнула і провела язиком по губах. — Спробую, може, зрозумієте. — І взяла сигарету, але не запалила, а тільки покрутила в пальцях. — Ви знаєте, відносини між моєю матір'ю та батьком Віктора дуже погані. Можна сказати, вони ненавидять одне одного. Матері навіть не відомо, що Віктор поїхав в Угорщину.

— Ви ж казали, що одержали від нього листа?

— Так, але він надіслав його на адресу мого нареченого. Мати не знає, що я хотіла зустрітися з ним. Я сказала їй, ніби одержала путівку на три дні в будинок відпочинку нашого підприємства. Збрехала, що з нервами в мене не гаразд. Отже, тепер три дні не можу з'являтися вдома.

— Зрозуміло, — промовив старий. У нього склалося таке враження, неначе дівчина вигадала все це на ходу, тільки тепер. Не сподобалась йому й вигадка з будинком відпочинку. Але все-таки він був радий такому поворотові подій.

— В який будинок відпочинку ви одержали путівку? — поцікавився він.

— Та немає в мене ніякої путівки! Кажу ж — збрехала матері. Я розраховувала, що ми три дні погостюємо у Віктора, що він нам забезпечить номер…

— Де?

— В готелі чи десь в іншому місці. Адже для іноземця це не проблема…

— Тільки не тут. Готель переповнений. Хіба що десь на приватній квартирі…

— Так що ж тепер нам робити? — запитала дівчина, нервово запалила і глянула на старого.

— Ну, що ж. Якщо підкинете мене в селище, — запропонував Шалго, — то спробую допомогти вам. У готелі в мене є кілька хороших знайомих. Ваш наречений теж залишається з вами?

— Звичайно.

— Тоді вам потрібні дві кімнати.

— Навіщо? Ми ж заручені! — Вона показала обручку на пальці.

— Правда, правда, зрозуміло, — сказав Шалго, посміхнувшись. — Будь ласка, зачекайте мене на вулиці. Я мерщій.

— Спасибі, — подякувала дівчина і теж підвелася з крісла.

Шалго почекав, поки дівчина вийде за ворота, і мовчки поманив Лізу.

— Я поїду з ними в готель, — тихо сказав старий. — Це Беата Кюрті, двоюрідна сестра Меннела. Скажи полковникові, щоб група Домбаї якомога скоріше роздобула всі дані про неї. Номер машини записала?

— Так.

— З'ясуй, будь ласка, чия це машина. А ще передай полковникові, що е кілька обставин, які мені не сподобались. Про наслідки перевірки нехай Ерне повідомить мене. Я буду в кафе. Єва знатиме, де мене можна знайти.

— Зрозуміло. — Ліза побачила, що машина марки «оппель» уже стоїть перед будинком. — Скажи тільки: чи встановити «клопа»[6] в кімнаті Губера?

Важко пересуваючи ноги, Шалго попрямував до виходу.

— Та біс його зна. Боюсь, перепаде нам від Ерне.

— А йому не обов'язково про це знати.

— Ну що ж, підемо на риск?

— А що? Ми нічого не втрачаємо.

— Гаразд, спробуй. Але будь обережна.

— Покладись на мене.

Ліза провела старого до воріт. Почекала, доки він умостився в машині, і підморгнула йому на прощання. Потім ще трохи постояла, дивлячись услід машині, яка від'їхала.

Фелмері сидів у дворі й стежив за дівчиною. Ілонка прала білизну в тіні ясена. Палючі промені сонця обпікали спину лейтенанта. Лоб, груди, все тіло були вогкими від поту.

Дівчина всміхнулась йому:

— Дивіться, а то мозок закипить! Чому не знімете сорочку?

Лейтенанта не треба було просити двічі. Він зняв сорочку й освіжився під краном.

— Може, допомогти? — запитав він дівчину, яка складала чисту білизну в емальовану миску.

— Я вже кінчаю, — відповіла вона. — Але якщо вам уже так хочеться, можете вилити з миски воду. А я розвішаю білизну.

Лейтенантові все більше й більше подобалась дівчина. Весь день дивився б на неї, як вона, піднімаючись навшпиньки, гінка, мов тополинка, розвішує білизну.

— Ви плавати вмієте? — запитала Ілонка, коли вони вже йшли поруч піщаним берегом озера.

— Чудове місце, — промовив лейтенант, роздягаючись.

— Ви не відповіли на моє запитання. — Вона теж зняла шорти і стояла в купальнику. — Вмієте плавати?

— Не так, як олімпійський чемпіон, — посміхнувся лейтенант, — але не втоплюся. Тут глибоко?

— Досить глибоко, — кинула дівчина і побігла до води. Через кілька кроків кинулась у воду і зникла. Виринула за півхвилини і гукнула: — Ну що, лейтенанте? — Стоячи у воді, вона махала рукою.

Попливли поруч. Ілонка трохи попереду, на спині, лейтенант на півкорпуса ззаду, щоби дивитися в обличчя одне одному. Вода була тиха і тепла, вгорі сяяло безхмарне небо.

— Скільки разів купалися з Меннелом? — спитав лейтенант і жартома схопив дівчину за ногу.

— Е, ні, ми про це не домовлялися, — заверещала дівчина, силкуючись вивільнити ногу. — Відпустіть, бо вдарю.

Фелмері відпустив її.

— То скільки ж разів? — повторив лейтенант і порівнявся з Ілонкою.

— З Меннелом? Один раз. У той день по обіді, — відповіла вона. — Це що, допит?

— Ви сказали так лише для того, щоб вигородити вашого коханого.

Дівчина повернулась і попливла боком, дивлячись на Фелмері.

— Коханого? Кого це? — здивовано протягла вона. Фелмері пірнув у воду, виринув і, глянувши на дівчину, побачив у її очах цікавість.

— Казимира. Казимира Таборі.

— З чого ви взяли, що він мій коханий?

— Я переконаний у цьому. Переконаний настільки, що можу дати голову собі відрубати.