Читати книгу - "Агент №13"

— Чому?

— Тому, що й ти маєш таке знаряддя.

— Ет, відчепіться від мене, дядьку, — спалахнув Казимир, підвівся і вийшов з кімнати.

Із саду долинув голос Лізи. Шалго підійшов ближче до відчиненого вікна.

— Якась симпатична дама шукає Меннела, — стиха повідомила Ліза, кивнувши головою в той бік.

— Ти сказала їй, що його вже немає в живих?

— За кого ти мене маєш, любий? — образилась жінка, але повела далі: — Вона приїхала з якимось мужчиною на машині. Автомобіль залишила перед кафе-кондитерською. Сама вийшла, а чоловік залишився.

— Хай увійде, — сказав Шалго. — А ти запиши номер машини. І не сердься. Я ж не хотів тебе образити.

Ліза вийшла. Шалго поправив комір сорочки, пригладив волосся.

— Заходьте, заходьте, — почувся голос Лізи. — Собака не кусається.

— У вас є собака, тітко?

— Ні, немає. Тому й кажу, що не кусається.

Шалго всміхнувся. «Вже не сердиться», — подумав задоволено. Зупинившись на порозі, він стежив з тераси за вродливою стрункою дівчиною з рудим волоссям.

— Пан Шалго, — відрекомендувала Ліза свого чоловіка дівчині. — Менеджер[5] Віктора Меннела.

— Добридень! — вклонилася дівчина і піднялась на терасу.

— Цілую ручки, панночко. — Старий легким елегантним рухом показав у бік крісла, що стояло у тіні під великим кольоровим зонтом. Потім, паче якийсь англійський лорд, звернувся до Лізи: — Спасибі, Лізо, можете бути вільні. — Дівчина сіла в крісло, коротенька спідниця задерлася, відкривши її засмаглі пружні стегна. Вона почекала, поки Шалго вмоститься, і заговорила:

— Мене звуть Беатою Кюрті. Я б хотіла бачити пана Віктора Меннела.

— А в якій справі, коли дозволите?

Дівчина вийняла з сумочки сигарету і запалила. Закинувши ногу за ногу, сперлась на спішку крісла і зробила спробу поправити коротку спідницю, та марно. Від цього вона не подовшала. Проте це її анітрохи не бентежило.

— Я двоюрідна сестра Віктора, — заявила вона.

Шалго від несподіванки захлинувся димом і закашлявся. Обличчя почервоніло, все тіло вкрилося потом. На цей раз він навіть зрадів кашлю, який дав йому змогу приховати своє збентеження і зібратися з думками. «І після цього хай ще хтось скаже, що в розслідуванні не треба мати щастя! Чорта лисого! Адже кілька днів він силкується зрушити справу я мертвої точки. А тут тобі раптом з'являється гарна рудоволоса дівчина (її надіслав, певно, сам бог контррозвідників) і просто собі заявляє, що вона сестра Меннела. Оце так, прямо в яблучко! Ось тільки Ліза… Не треба було їй втручатися, рекомендувати мене як менеджера. Щоправда, дівчину це анітрохи не здивувало. Мабуть, вона вважає за природне, що в Меннела є менеджер. Що ж, доведеться дотримуватися цієї версії. Виправити Лізину помилку встигну і згодом. Отже, я менеджер». Шалго вибачився перед дівчиною: мовляв, клята сигара підвела.

— Вибачте, повторіть ваше ім'я.

— Беата. Беата Кюрті. — Вона з цікавістю оглядала кімнату, ніби шукаючи когось, — мабуть, Меннела, — а тим часом розповідала: — Я одержала від нього листа. Він просить, щоб сьогодні по обіді я приїхала до нього.

— Сьогодні? По обіді?

— Двадцять шостого, — всміхнулася дівчина. — Сподіваюсь, я не переплутала дату? Сьогодні двадцять шосте, чи не так?

— Так, ви не помиляєтесь. Сьогодні дійсно двадцять шосте, субота. Цікаво. — Він замовк, замислено втупившись перед собою. — Таким чином, Віктор і ви… — Товстун говорив навмисно повільно, зупиняючись. Чекав, щоб дівчина сама розплутала клубок її родинних зв'язків з Меннелом.

— Батько Віктора і моя мати — рідні брат і сестра, — пояснила Беата. — Прізвище моєї матері теж Меннел.

— О, так, так. Тепер пригадую. Правда, Віктор не дуже охоче розповідав про свої родинні зв'язки.

В очах дівчини промайнула якась тінь.

— Хіба його немає дома? — спитала стурбовано.

— На жаль, немає, — відповів Шалго. — Я хотів повідомити вас, але не знав вашої адреси. Адже конче потрібно було з вами поговорити.

— Невже він виїхав?

Шалго пустив кільце диму і співчутливо, сумно глянув на дівчину.

— Він помер.

Беата злякано округлила очі. Від несподіванки навіть забула закрити рот.

— Помер? — тихо перепитала вона, і пальці її почали нервово обмацувати сумочку.

— Його вбили. Вранці двадцятого. Тобто тиждень тому.

— Благаю, не жартуйте! — Обличчя дівчини пополотніло.

— Зі смертю не жартують, — відказав старий, слідкуючи за кожним рухом дівчини. — Його вбили, — повторив він ще раз. — Його хтось задушив, один або двоє, точно не встановлено. Нам ще невідомо, хто і за що це зробив.

Зіниці в очах дівчини спочатку розширились, потім звузились. Вона хотіла щось сказати, але не могла вимовити жодного слова, забула навіть про сигарету, що диміла в неї між пальцями.

— Може, шановна Беато, ви чимось допоможете нам? Можливо, вам щось відомо? Та й похорони…

— Вбили?.. — розгублено повторювала дівчина, безтямно дивлячись перед собою. Говорила вона пошепки, ледве чутно. — О боже милосердний! — скрикнула раптом і кинула в попільницю недокурок, потім дістала із сумочки носову хусточку й почала витирати очі.

Однак старий помітив, що очі в неї залишилися сухі. Так навіщо ж їх витирати?

— Прийміть наше щире співчуття.

— Спасибі, — прошепотіла дівчина. — Бідолашний Віктор!

— Чи не треба повідомити матір? — запитав Шалго. — Я охоче міг би відправити їй телеграму.

— Матір? Мою матір?

— Так. Органи слідства вже дозволили забрати тіло.

Дівчина ніби отямилась. Згадка про матір, здавалось, заспокоїла її.

— Ні. Матір повідомляти не треба.

— Я запропонував це тільки тому, що з Гамбурга приїхав шеф Віктора, пан Отто Губер. Отже, можливо, ваша мати домовилась би про похорони або про те, куди перевезти тіло.

— Прошу вас, пане, — зніяковіла дівчина,