Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

На кінець вересня 1917-го Скоропадський повернувся до свого корпусу в Меджибож. Він згадував: «За час моєї відсутності у всіх комітетах піднявся хаос у зв’язку з подіями у Ставці…», вояки вважали, що Перший український корпус «…буде розігнано, й ухвалили проти цього повстати».

Вересень 1917-го був для генерала щасливим — він «вийшов сухим» після могильовського арешту, до штабу в Меджибожі з Орла приїхали його дружина та старша дочка Марія. У жовтні 1917-го, коли навіть у штабі корпусу стало небезпечно, вони через Київ повернулися до Орла. З кінця жовтня 1917-го Павло Петрович про дружину та дітей «…не мав жодної звістки. Я не знав навіть, де моя дружина й діти: в Орлі, у Москві чи у Петербурзі… Це мене страшенно гнітило, я посилав людей, але тривалий час не міг одержати жодних вістей».

Саме в цей час — на початку жовтня 1917-го — Павло Петрович остаточно зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського несоціалістичного табору, він збирався не тільки робити військову кар’єру в українському війську, а й реалізовувати себе в українській політиці.

Петлюра згадував, що восени 1917-го Скоропадський «… розмовляв зі мною по-російськи, а не по-українськи». Не знав ще тоді майбутній монарх — гетьман України — мови свого народу. З жовтня 1917-го він вирішив сісти за книги і почав своє навчання з мови.

Скоропадський згадував: «Біля мене були розмови ще у 1-му корпусі між старшинством, що треба відновити гетьманство та що я мав би бути гетьманом, але серйозно над цим я тоді не думав». Павло Петрович вводить читачів «Споминів» в оману… Він мріяв про гетьманство! Він мріяв про нього з перших днів революції, а може, й ще молодим офіцером!

Він бачив, що його статус командувача українізованого корпусу надає йому ознаки не тільки військового, але й політичного лідера, а ексклюзивне походження від «гетьмана козацької України» надає історичної легітимації. Навіть в очах «соціалістів» та «мужиків» він став розглядатись як одна з символічних постатей нової України. Звісно, йому ще не вистачало революційної харизми Винниченка та Петлюри, батьківської значущості добродія Грушевського, але він уже набирав ознак загальноукраїнського лідера.

У жовтні 1917-го Скоропадський знову приїхав до Києва, до Генерального Секретаріату та Українського Генерального військового комітету. В цей приїзд він репрезентував себе як лідера українізації армії, за яким стоїть справжнє українське військо у 20 тисяч багнетів. Полковник В. Кедровський згадував: «Це був перший випадок, коли генерал, який мав таку високу посаду в армії, запропонував свої послуги українській владі. Тим більше, що генерал Скоропадський, георгіївський кавалер, вважався в російській армії гарним, хоробрим генералом і корпус його був у числі ліпших».

Скоропадський з допомогою Петлюри зміг знайти значну кількість нових офіцерів для свого українізованого корпусу. На засіданні Генерального Секретаріату, за пропозицією Генерального військового комітету, було вирішено призначити Скоропадського командуючим Київським військовим округом, але Тимчасовий уряд не затвердив це рішення.

Командуючий Київським округом Оберучев, пояснюючи причину своєї відставки з посади, вказував: «…виступаючи силою проти порушників, що діють під прапором українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами… а борешся проти національної свободи та самовизначення народностей. А мені, соціалістові-революціонерові, заслужити такий докір, та ще на Україні, з якою я зв’язаний усім своїм життям, було неможливо. І я вирішив піти…»

Перебуваючи у Києві, генерал Скоропадський одержав телеграму, в якій ішлося про те, що 6 жовтня 1917-го на Всеукраїнському козацькому з’їзді у Чигирині (гетьманська столиця XVII сторіччя) його було одноголосно обрано Генеральним отаманом Вільного козацтва.

Про Вільне козацтво треба сказати окремо. Вільне козацтво — добровільні військово-міліцейські збройні формування, створені по селах і в містах Центральної України навесні — улітку 1917 року на засадах самоорганізації, виборності командирів, незалежності від державних інститутів. Вільне козацтво почало формуватись у березні 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині, де у XV столітті зароджувалося українське козацтво.

Спочатку новосформоване козацтво вважалося чимось на зразок народної міліції й застосовувалося проти мародерів, банд дезертирів, що хлинули із Південно-Західного фронту після провалу червневого наступу. Вільне козацтво не дуже намагалося підтримати порядок у провінції, окремі козацькі сотні поступово самі набували характеру «розбишацьких» загонів.

Лідери Центральної Ради з великою недовірою ставилися до Вільного козацтва, вважаючи його або анархістською забавою, або «буржуазним утворенням». Тривалий час Центральна Рада та її інституції намагалися не помічати розбудову козацтва. Тільки восени 1917 року Генеральний Секретаріат та Генеральний військовий комітет узялися за реорганізацію козацьких організацій з підступною метою — ліквідувати незалежне територіальне управління козаків.

Невдалі спроби очолити козацький рух з боку київських інституцій викликали незадоволення у козацьких отаманів. Звенигородське вільнокозацьке керівництво виступило з ініціативою скликання Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Від Генерального військового комітету на з’їзд прибув співробітник інструкторського відділу Іван Полтавець-Остряниця, який скоріше за все вже тоді був «агентом» Скоропадського (тривалий час він служив у корпусі генерала). Полтавець завчасно створив у Звенигородці своєрідне «лобі» Павла Петровича, до якого залучив лідера Звенигородських вільних козаків Семена Гризла, який намагався приховати від своїх будь-які зв’язки із Скоропадським. Сам Полтавець теж приховав від делегатів з’їзду те, що він є офіційним представником Генерального військового комітету.

Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, що проходив 3–6 жовтня 1917 року, зібрав близько 200 делегатів від 60 тисяч українських козаків (скоріше козаків було в кілька разів менше). Організації Вільного козацтва повстали на Київщині, Херсонщині, Поділлі, Катеринославщині, Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, на Волині. Звенигородський кіш домінував на з’їзді, маючи 19 делегатів та високий авторитет серед козацтва.

Делегати визнали урядовий проект статуту козацтва помилковим і затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні». Згідно з «Інструкцією» вільним козаком міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за перерозподіл землі, за федерацію. Завданнями козацтва вважалися: правоохоронна діяльність, боротьба з дезертирством і