Читати книгу - "Список бажань"

— Et viola![6] — сказав найстарший з них, зачарований своїм витвором.

Меґ наважилась поглянути. Непогано, подумала вона. Замість старого виношеного лахміття Лоурі був убраний в темно-синій піджак і сірі штани. Манжети ідеально влягались на темно-коричневі черевики з китичками й шнурівками. Усе це доповнювали досконало випрасувана ясно-блакитна сорочка й темно-червона краватка.

— Пане?

Працівники “Таунсендза й синів” оточили клієнта, очікуючи на комплімент, як стерв’ятник на падло в пустелі.

— Е-е… Це…

— Так, пане?

Окей, що сказав би Джеймс Бонд?

— Блискуче, панове. Божественна робота.

Здається, це спрацювало, і таунсендці заторохтіли поміж собою. Аж тут з’явився сам татусь, із маленькою сріблястою тарілочкою. Упс! Здається, настали гайки. Повні гайки. Вісімсот сорок фунтів! Якби бідолаха Маккол дізнався, що я роблю, це б його вбило.

Вона простягла кредитну картку, сподіваючись, що смерть у боргах не впливає на колір аури. Бо якщо впливає, то в Лоурі великі проблеми.

Підкотився один із синочків. Він простяг руку поперед себе, тримаючи старе Макколове вбрання, як нянька зужиті памперси.

— Чи пан хоче забрати з собою це… ці речі?

Меґ перебрала одяг. Витягла гаманець, квиток на потяг, пенсійне посвідчення, ключі і дрібняки.

— Ні, пан не хоче. Викиньте їх.

— Мудре рішення.

Шляху назад нема. На телебачення можна потрапити або у цьому новому шикарнючому прикиді, або спробувати щастя у спідній білизні. Навряд чи вільний світ готовий до останнього.

Настав час розбудити старого. Вона вивільнилася з Лоурі й стала чекати, що той ось-ось вибухне. Старечі зелені очі заспано закліпали, і легенька усмішка заграла на Макколових вустах.

— Привіт, — пробелькотів він невідомо до кого.

Старий поводився якось дивно. Таунсендці хутенько відбігли до найдальшої стіни.

Лоурі підняв пальця вгору.

Меґ озирнулася. З ким у дідька ця стара каструля розмовляє?

— В мене добра пам’ять на обличчя.

Які обличчя? Можливо, через її друге втілення у нього відлітає стріха? Меґ простежила за його стуманеним поглядом. Цей вася приморожений розбалакував зі своїм відображенням у дзеркалі. Меґ не стрималася й зареготала.

Знайома зморшка невдоволення наповзла на Макколове чоло.

— Чого ти іржеш?

Таунсендці душилися від сміху.

Меґ стрималась.

— Так, нічого. Якщо не знехтувати те, що ти балакаєш сам із собою, в дзеркалі.

— Не плети дурниць! То не я.

— Придивися, Макколе. Це ти і є.

Лоурі вдивлявся у поважну постать перед собою. Тільки довкола того добродія усе маячіла якась облямівка. Вкрай незвично. Якщо, звісно, не брати до уваги, що постаттю було відображення в дзеркалі.

— О Боже, — зітхнув Маккол. Нарешті він доїхав! — Таким я міг би бути.

Меґ не витримала:

— Боже Всевишній, Макколе. Ти хочеш усе обернути на суцільні нарікання. Ти вже маєш бути задоволеним.

Лоурі доторкнувся до дзеркала.

— Я задоволений. Це… неймовірно. Дякую.

— Прошу. Все що завгодно, аби тобі нарешті підфартило з Сесилі Ворд.

— Я навіть подумав, що ти зробила це заради мене.

— Так, заради тебе. Ти, старий нудотику. Ти хоч колись усміхаєшся? Ти можеш хоч раз не думати про наслідки?

Лоурі поправив шовкову краватку.

— Колись не думав. Цілу вічність тому… Ще до… ще до всього.

І раптом Лоурі оговтався.

— До речі, як ти за все це заплатила?

Меґ зашарілась, навіть попри те, що не мала в собі ані краплиночки крові.

— Я не платила.

— О, ні. Ти скористалась моїм тілом, щоб пограбувати цю крамницю?

— Ні!

— Тоді як?

Меґ полетіла і випурхнула крізь двері.

— Не бери в голову. Ми маємо йти на РТІ, пам’ятаєш? Воно в районі Доннібрук.

І Лоурі побіг, уперше за останні роки.

— Повернися, чуєш? Скажи мені правду!

— Окей. Але тобі не сподобається.

— Байдуже. Розповідай.

Меґ розповіла. Лоурі не сподобалось.

Вони сіли в автобус. Навіть Лоурі перестав бурчати, так чудово було їхати. Стояв яскравий весняний день, вулиці вирували, наче річка. Звичайно, Лоурі є Лоурі, він не міг тішитись довго.

— Слухай, привиденяточко. А де мій старий одяг?

— Викинула.

— Що? Я носив той піджак майже двадцять років!

— Я знаю, він про це розповідав.

Дублін є Дублін: нікому нема діла до старого, який їде собі в автобусі й говорить сам до себе.

— Ти не мала права!

— То ти серйозно збираєшся поцьомати Сессі чи як?

— Усмерть серйозно, перепрошую за вираз.

— Навряд чи вона б захотіла поцілувати якогось старого придурка з купою смердючих лахів у руках. Я тобі скажу більше. Тобі поталанило, що у “Таунсендз” не продають білизну, а то твоїм допотопним трусам був би повний капець, як і іншим лахам.

Лоурі зблід.

— Як ти…