Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Проймав холод. Відтоді як сіли з Довгим у вагон і поїзд рушив, Клоуна почало лихоманити. Зрозумів — від переляку. Раніше сподівався, що, коли пощастить виїхати з містечка, страх зникне і на душі потепліє. Але от уже й ніч, а його усе не покидає дрож.

Клоун глянув на годинник, потім на розклад руху на стінці — скоро станція. А минули вже перевал чи ще їдуть по цей бік Карпат?

Потоптався біля темних вікон, пританцьовуючи на хиткій підлозі вагона.

«А може, вийти на якійсь невідомій станції, податися в гори і зникнути? Щоб ніхто, навіть Довгий, не зміг знайти. Ніколи! Ніколи! І Кукушка не знайде, щоб правити борг. Ніхто!»

Клоун повернувся в купе за сигаретами. Коли відсунув двері, на Довгого впала смуга світла, і той заворушився, щось бурмочучи уві сні.

«А йому що сниться?» — подумав Клоун. Узяв із столика пачку «Столичних» і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Поїзд уповільнив хід. Зупинився. Біленька станція, освітлена зсередини, стояла серед ночі, немов свічка. За нею таїлися невідомі будинки, чужі люди.

За хвилину поїзд м'яко рушив, і станція відпливла у минуле, у безвість.

Клоун на станції не вийшов…

Допаливши сигарету, він якийсь час не відходив од темного вікна. Йому здавалося, що поїзд іде занадто повільно чи й зовсім зупинився — така однакова глянцева темінь зазирала у вікна. І тільки ритмічне погойдування вагона та перестук коліс заспокоювали. Не терпілося, щоб високі Карпати швидше стали стіною Між ним і всім тим жахливим, що сталося у маленькому підгірному містечку.

Міг спитати сонного провідника, який іще не сховався у службовому купе, чи скоро минуть перевал. Але провідник, пораючись у коридорчику, час від часу так пильно поглядав на нього, що Клоун не наважився заговорити.

Він повернувся у купе і заліз на свою полицю. Примостив під голову подушку, намагаючись заснути. Дарма! Дрож не минав.

Хоч би вже скінчилася ця ніч. Вдень страх пропадає, Клоун це знає. Вранці вони вже будуть по той бік гір; потім поїзд швидко добіжить до Києва, до Москви.

До Москви! Москва — велика, з неї дороги на весь світ. Там легко сховатися, не знайдуть. У Москві вони з Довгим пересядуть на літак… А поки що…

На Клоуна знову накотив страх. Купе здалося єдиним захистком, нехай нетривким, але, поки вагон котиться, нічого поганого з ним не може трапитися…

Клоун ще раз поправив подушку і мирно заплющив очі. Від Москви за кілька годин вони опиняться хтозна-де. Сховаються у дикій глушині, і нехай тоді ловлять вітра в полі, а їх — у глухій тайзі! Тільки б устигнути добратися, заритися у землю, забитися у нору!.. Він згоден жити і під землею — живуть же на світі і кріт, і борсук! — аби тільки люди з червоними околишами не знайшли його…

Він усе зробить, щоб не знайшли!.. І вони не знайдуть, не знайдуть, не знайдуть…

Вагон потроху заколисував Клоуна. Так гарно колихала його тільки мама ще маленьким. А коли то було? Не пам'ятає цього Клоун. І мами не пригадує… Життя його ніби і почалося, і закінчилося учора, як пішли з Довгим на діло, до тієї угорки-вдови.

А хто це знову хрипить? Знову Довгий? Чи та жінка, що спить на нижній полиці? Може, вона теж удова і теж багата?.

Ні, тепер їм нічого більше не треба… Кукушці борг віддасть. Віддасть грішми, а не власною кров'ю Не випросить Кукушка у нього крові Кров — не гроші, за неї нічого не купиш, навіть пляшки «біоміцину»… А він, Клоун, не скупий, будь ласка, пляшку крові за пляшку вина Тільки вино повинно бути теж червоне… З хрипом…

Колеса вистукували щось неясне, вагон тихо порипував. Страх ніби перестав колотити Клоуна, затих, завмер, притаївся. У важкій голові клубочилися розпливчасті думки, всякі химери, запитання.

Чи вона піднялася, ця жінка з нижньої полиці? Росте між полицями, надувається і головою пробиває дах купе Вона теж червона, як жаба. Тільки без лап. Чому без лап? І За лапи її міцно тримає Довгий…

Клоун зітхнув, перекинувся на другий бік і, прицмокнувши губами, знову впав у неспокійний сон…

— Он уже гори видно, — раділа Наталя, раз у раз висовуючись у відчинене у коридорі вікно. — За журналами все проґавиш! — кидала вона батькові.

Підполковник Коваль відривався від журналу, бурмотів: «Зараз, зараз» — і знову заглиблювався у читання.

Наталя давно не подорожувала з батьком. Маленькою їздила на дачу із матір'ю. Після того як дружина померла, Коваль відправляв Наталку на ціле літо у піонерські табори. Сам здебільшого не брав відпустки. З часом, коди Наталя підросла, вона їздила у піонерські табори вже вожатою, а одне літо була з будівельним загоном на цілині.

Цього разу Коваль вирішив узяти дочку з собою. Влаштує в якомусь пансіонаті чи на турбазі, щоб не заважала. А побувати на Закарпатті, куди й він їде вперше, дівчині буде цікаво.

Отже, їхали з Києва утрьох: він, Коваль, старший інспектор Управління карного розшуку майор Бублейников і Наталя.

Майор любив шахи і, як тільки прокинувся, узявся розв'язувати задачі. Коваль, випивши склянку чаю, переглядав не прочитані вдома журнали, а Наталя відразу прилипла до вікна у коридорі.

Поїзд ішов передгір'ям Карпат. Чим вище вгору він підіймався, — то заповзаючи у міжгір'я, то вибираючись на круті підйоми, — тим натужнішим ставав його хід. Після кожної скелястої стіни, що раптом нависала над вагоном, після кожного повороту очам Наталі відкривалися нові горби, вкриті зеленою і синьою щетиною смерек,