Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

не вуж. Називайте мене „Феня-шуй!“» Жив він сам. Прославився, бо з землею і небом розмовляти вмів, вогонь слухав, по воді писав, по зорям читав, але говорив завжди загадками. Коли Тут і Там його побачили, він, скручений, лежав на великому камені, грівся на сонечку, тішився останнім теплим дням осені.

— Доброго дня, Феня-шуй!

— Всі дні добрі. Вітер сказав мені, що ви прийдете. Розказуйте, хом’ячки, про біду вашу. — Вуж навіть не оглянувся в їх бік.

Хом'ячки здивовано переглянулися, подумали: «Звідки ж він дізнався про нас?» Тут розповідав, а Там доповнював. Коли ж закінчили свою розповідь, Тут попросив:

— Шановний Феня-Шуй! Підкажіть, як нам жаби позбутися.

— Вона не винувата. Вона хвора. На заздрість.

— То як її вилікувати?

— Любов усе лікує.

— А де ж взяти ту любов, яка вилікує жабу? — допитував Тут.

— Любов є всюди. — Вуж скрутився калачиком і заснув.

Пішли хом’ячки, знову зажурилися. Як же ті слова вужові зрозуміти: «Любов усюди є, любов усе лікує».

8. Жан-Жаб — співак

Йдуть, засмучені, повз болото, чують — співає хтось гарним баритоном. Почали на той голос йти і скоро побачили жабія. Так гарно співав, що друзі зупинилися послухати.

— Добрий був би дует! Наша жаба-скрипалька і це жабій! — пожартував Тут.

— Геніально! Молодець! Це ідея! — зрадів Там.

— Що я таке сказав?

— Давай їх познайомимо!

— Давай!

Коли жабій завершив спів, Тут почав аплодувати. Жабій засоромився, аж почервонів.

— Як ви гарно співаєте! Я такого милого співу від роду не чув.

— Я полюбляю співати. Особливо українські народні пісні.

— А чого ж слухачів немає?

— Я на цьому болоті сам живу.

— Чому сам?

Жабій розповів свою історію. Колись давно він жив на болоті разом з усіма жабами. Та одного разу прочитав у книжці, що французи жаб поїдають. Приснився йому сон, що прийшли в ліс французи і почали жаб відловлювати та поїдати. Коли він розказав усім про цей сон, йому не повірили. Прозвали Жан-Жабом, на французький манер. Відтоді він почав до зустрічі із французами готуватися. Спочатку подумав, що французи, як прийдуть, то ловитимуть жаб там, де їх багато. Тому перебрався на болото, на якому ніхто жити не хотів, бо там сіркою смерділо. І жив сам. Вивчив французьку мову, бо ж не їдять французи французів, культурні ж люди! Вичитав, що французи також равликів полюбляють. Почав равликів тримати. Як прийдуть, то буде вже що до столу подати. Ось так і жив, французів з дня на день чекав. Але ті не йшли.

— Я знаю ще одну жабку, яка сама живе, — сказав Там, коли Жан-Жаб завершив свою розповідь.

— Хто? Де? Невже?

— Так! Біля нас, на горбочку, живе чарівна жабка. Має талант, якого ще пошукати треба. Грає на скрипці. Так грає, аж серце мліє. Щодня тричі концерт дає.

— Дивно… Не чув про таку, — цікаво стало жабію. — Познайомте мене з нею!

— Гаразд, познайомимо. Тільки Тут піде, попередить її, що Ви прийдете.

Тим часом Тут пішов на горбочок до жаби і після вечірнього концерту їй каже:

— В мене для вас приємна новина. Йде до вас принц французький свататися. Розумний, культурний, вишуканий. Кавалер, рівного якому в нашому лісі немає.

— Щось мені не віриться… — скривилася недовірливо жаба.

— Правду кажу! Завтра чекайте.

Хом'ячок пішов, а жаба замріялася, який-то він, той принц французький. А вночі їй сон приснився, ніби-то вона з принцом одружується. Позбиралися усі жаби, дивляться на неї, таку красиву, в білій сукні, і заздрять.

8. Велике кохання

Настав день. Жаба щогодини виходила на горбочок і виглядала принца. Але не знала, звідки він з'явиться, то ж крутилася на всі боки. Але він не йшов.

Ось вже і зірка зійшла. Час концерт розпочинати. «От, — думає жаба, — здурив мене хом'як. А я йому, дурепа, повірила. Я ж прищава і потворна… Хто ж мене таку полюбить». Сумно їй стало… Навіть довгоносиків перехотілося… Але ж режим, є режим. Почала грати українську «Місяць на небі, зіронька ясна».

Тільки-но програш заграла, як почула, що хтось співає чарівним голосом. Жаба грала, не зупинялася, а голос наближався. Раптом вона побачила жабія в красивому чорному костюмі, білій сорочці з маленьким метеликом на шиї, та з букетом волошок. Він наближався до неї і співав під ту мелодію:

«Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по річці човен пливе…» В човні жабчина пісню співає, А жабій чує — серденько мре. Пісня та мила, пісня та люба Все про кохання, все про любов. Як ми любились — тай розійшлися, Тепер зійшлися навіки знов. Ой очі, очі, очі жабочі… Темні, як нічка, ясні як день Ви ж мене, очі, плакать навчили, Де ж ви навчились зводить мене?

Жаба грала, думала вже не про довгоносиків, а лише про те, що б цей чудовий спів не припинявся. Жабій став поруч. Її серце тьохкало та палало від невідомих раніше почуттів. Довгоносики, що позліталися на концерт, теж милувалися тією парою, а коли пісня закінчилася, дружно зааплодували. Вони раділи ще й тому, що жаба вперше не з'їла тих, хто запізнився.

Жаба знову заграла, а Жан-Жаб заспівав. Поки не переспівали усіх пісень, які знали, — не зупинилися. Коли завершили спів, жабій уже впритул наблизився до жаби:

— Я — Жан-Жаб. Милішої музики, ніж твоя, Душечко, я ніколи не чув. — Він вклонився, поцілував жабі