Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Ну, добре, тоді бувай. — Ми потиснули один одному руки, і він швидкою ходою пішов, на виході ще раз кинувши погляд на дівчину.

Я ж залишився зі своїми роздумами. «Малашко — вбивця. Малашко — вбивця», — крутилося в моїй голові. «Неврівноважений, мутний тип…» — повторював я подумки слова Артема. Неврівноважений. Що ж робити?

Недаремно він мені одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розізлиться? І потім не захоче розповідати про хід розслідування? Але ж цікаво було б побачити його реакцію на це запитання. А якщо він усе-таки пов’язаний з останніми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомі… Це ж треба… Аж надто підозрілим видається те, що він навіть і словом не обмовився про знайомство з хлопцем.

Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тоді ми всі в небезпеці. Я, Ліза, Катя… Та навіть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопається до істини в цій справі. Ні, певне, запитувати поки що не варто. Натомість у мене з’явилась ідея.

Я вийшов із кафе та попростував до Лізи. Скоро мали прийти всі інші. З голови ніяк не виходила новина про Малашка. Накрапав невеликий дощ. Я накинув капюшон.

Треба неодмінно дізнатися, кого ж шантажував Заречнюк. І це обов’язково потрібно зробити, випередивши Малашка. Хоча дурне зауваження. А якщо Заречнюк шантажував саме Малашка? Тоді, власне, усе ставало на свої місця. Малашко вбиває Заречнюка. Дівчина хлопця могла стати свідком або просто бути в курсі справ Тьоми. Що ж до мене… Малашко підозрював, що я щось знаю, тому вирішив мене прибрати. А Ігор Климович? Просто зациклений на підгляданні за жінками? Теж цілком можливо.

Одне я чітко збагнув: розслідування потрібно проводити самостійно. Не можна всього розповідати Малашкові… Раптом я змінив свій маршрут. Стас зараз мав бути вдома. Я хутко побіг на зупинку. Скоро приїхала потрібна мені маршрутка. За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до невеличкої крамниці в Стасовому дворі. З порожніми руками йти не хотілося. Я купив коробку цукерок для його матері та дві пляшки пива й чіпси для нас. Ще за десять хвилин Стас проводжав мене у свою кімнату.

— Я взагалі-то ненадовго. Хотів тобі подякувати за допомогу з проектом. Без тебе мене, напевне, просто погнали б із роботи. — Ми повсідались у кріслах у кімнаті товариша.

Його квартира була не надто великою, як, власне, усі квартири в «хрущовках». Шпалери вилиняли, меблі були куплені ще зо три десятки років тому.

Стас сьогодні був неголеним та й узагалі ніяким: надто вже переймався тим, що не міг знайти роботу. За ті роки, що ми не бачилися, він досить змінився. Хлопець уже відростив собі невеличкий пивний живіт, і, здається, у нього намітилася лисина. А ще ж навіть тридцятки нема. З дівчатами в нього теж якось не складалося.

— Ти як хочеш, а я тобі все-таки дам частину свого гонорару.

Стас відмахнувся.

— Та це не обов’язково. — З виразу обличчя стало зрозуміло, що цих грошей він усе-таки потребував.

— Ти їх заслужив, — мовив я, — тому відмови не прийматиму.

— Як хочеш. — Стас чомусь навіть не глянув мені в обличчя. Лише пізніше я зрозумів його поведінку.

— Слухай, хочу ще дещо в тебе запитати. — Я нахилився ближче до нього й заговорив пошепки, аби нас не почула його мати.

— Та чого ти, — не дав мені розпочати Стас, — мама не почує, кажи нормально.

— Справа надто серйозна, не хочу ризикувати, — відповів я, не підвищуючи голосу.

Стас відмахнувся: мовляв, можеш не боятися, точно не почує. Та я продовжував так, як і почав:

— Хто б міг вивести мене на друзів Заречнюка?

— На друзів Заречнюка? А нащо тобі? — Стас відкоркував пляшку холодного пива та із задоволенням відсьорбнув.

— Ну, як «нащо»? Ти що, не знаєш, що відбувається? — Я аж здивувався цьому запитанню й навіть дещо образився на його байдужість.

— Ну, я знаю, що відбувається. — Він продовжував спокійно пити пиво. — Але ж ти співпрацюєш із поліцією. Хіба вони не можуть знайти цю інформацію?

— Можуть, звичайно. — Я вирішив не розповідати другові про Малашка. — Та ми розділили завдання, щоб було ефективніше. Це моє завдання. — Стас, здається, повірив моїм словам.

— Спробуй поговорити з Вітьком.

— З Вітьком?

— Так, це адмін того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вітьок спілкується в реалі з багатьма із сайту. Тож цілком можливо, що він тобі щось розкаже.

Я записав мобільний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидівши в Стаса, я відкланявся та поспішив до Лізи. За моїми підрахунками, я запізнювався майже на двадцять хвилин.

На вулиці продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема