Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Ми рухались тільки вночі, обираючи такі дикі місця, де нормальні люди не ходять. Вдень ми ховались по густих лісах та глухих долинах. Наші дізнавачі та шпигуни рухались за милю попереду.

Ми не заходили в жодне село по харчі, живились тільки в'яленим м'ясом, котре взяли із собою, та лісовими грибами.

Нарешті ми дізнались, коли турецький караван має прибути до Могильова.

Ми заховались по обидва боки болотяного лісу і протягом двох днів не подавали жодних ознак життя.

Тоді в нас уже скінчилися запаси харчів, і не було більше що їсти, як окрім сирого жаб'ячого м'яса та пташиних яєць. Повз нас проходили купці, котрі поспішали на ярмарок. Їхні мули та вози були навантажені прянощами, кренделями, копченими ковбасами, сиром, дорогим вином, медовухою в бочках. Нам так і хотілося все це забрати. Але ватажок заборонив: «Ви сюди не жерти прийшли!»

Нашому терпінню вже майже настав кінець, коли барабанний дріб та звук труби сповістили нас про те, що прибули ті, на кого ми так сердечно чекали. Верхи на мулах, конях, верблюдах; криті шатрами вози, котрі тягнуть воли, і півтори тисячі чоловік.

Проти них нас було навіть забагато: три сотні.

Після сигналу ми вискочили з болота і напали на караван. Всі заметушились та розгубились, солдати почали стріляти не дивлячись, куди цілять. Ми ж куди б не стріляли, завдавали великої шкоди натовпу. Почався хаос, хто міг втекти, той тікав, залишивши свого воза та мула. Гайдамаки, наче чорти, вбивали купців і весь переполошений натовп. Нічого подібного я раніше не бачив, і від цієї різанини мені стало зле, тож я присів на купу глини. В голові гуло.

Раптом бачу, як до мене шкандибає старий турецький купець з костуром під пахвою. Він кульгав, був старим та ще й пораненим. Він ішов прямо до мене і, підійшовши, спершись на костур, сказав:

— Давай, синку, діставай ятаган і відрубай мені голову, прошу тебе.

Я застиг від такого дивного прохання і мовив:

— Я не робитиму таких дурниць.

— Ти тільки відрубай, натомість подарую тобі свій «колтук-денгенегі».

Турецькою «колтук-денгенегі» означає костур.

Я відповів старому наступне:

— Та не вбиватиму я тебе бабá[17]; бо ж не я серджусь на тебе, і не вбивця. Я і сам потрапив до гайдамак, як Пілат у «Вірую».

— Знаю, синку, — сказав старий. — Я бачу по тобі, що ти кращий від інших, тому і звертаюся до тебе. Тим самим, просячи про милосердний вчинок, хочу зробити тебе щасливим. Не хвилюйся, відрубати мені голову просто, і це не буде вбивством. Тому, що вбити можна тільки живу людину — так гласить Коран, єдина справжня книга на світі. Я більше не жилець. Якийсь вбивця, ховаючись у засідці, вистрелив мені в живіт. Така рана завжди смертельна. Я від неї помру. Але через біль та кровотечу я не можу тікати і, потрапивши в руки розбійників, мені доведеться пройти крізь тортури. Тому благаю: позбав мене від страждань і відрубай мені голову цим чудовим ятаганом. Я і його тобі дарую.

Та в мене не було бажання рубати цю лису голову, тож вирішив його позбутись.

— Йди, бабá, якщо тобі набридло жити, відрубай собі голову цим чудовим ятаганом, а можеш і повіситись. Тут достатньо дерев, що чекають на тебе.

Тоді турок сказав наступне:

— Дорогий мій сину, цього я не можу зробити. Згідно з Кораном (а це єдина справжня книга на світі) існує сім видів пекла. Одне глибше та страшніше від іншого. Перше — наше, справжніх віруючих мусульман; друге — ваше, християн, сьоме — найглибше, для богохульників, а от четверте — «Моргут», це для тих, хто сам себе позбавив життя. Тож мені б довелось спуститись на три пекла глибше, якби я послухався твоєї поради. І в цих трьох пеклах мені довелось би провести триста тридцять три роки, поки я повернувся б у власне пекло. Проте, якщо я загину від руки невірного, ким є ти, то згідно з Кораном потраплю одразу до раю.

Великою була спокуса — звільнити і відправити до раю побожного турка, та ще й на його прохання. Та я встояв. Мені згадалося наше Святе письмо — єдина правдива книга в світі: той, хто зброєю позбавить життя іншого, сам помре від зброї. Тож я відштовхнув від себе турка, який будь-якою ціною хотів підкласти мені свою голову.

— Але ж дивись, я віддам тобі свій «колтук-денгенегі».

— І що ж я робитиму з твоїм костуром?

— Дивись, сину, — сказав старий. — Якщо ти знімеш цю підпорку для пахви, то побачиш, що всередині повно золота.

З цими словами він зняв вершечок і висипав жменьку золота собі на долоню. Там мало бути дуже багато грошей. Мої очі засліпило.

— Все це віддам тобі.

Та я знову встояв перед спокусою.

— Мені це нічого не дасть, бабá. У гайдамак закон, що нікому не можна тримати при собі гроші.