Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Хоча я досить швидко звик до нового становища. Рабство притупляє почуття та розум.

Особливо таке рабство, де стіни в'язниці — нескінченні скелі, а єдине вікно — небесна твердь. Стіну не перекопати та й до вікна не дістатись, і не втекти.

Людина примиряється і здається.

Я вже повністю звик до того, що цілий день кую залізо, а потім повертаюся до жінки, котра щось варить-парить на вогні, і вислуховую її маленькі буденні турботи: як каченя задихнулося в яйці, чи яка причина того, що молоко збіглося, можливо від щавлю чи від того, що посуд полоскався настоєм шандри.

А коли одного дня моя мила Мадуш сором'язливо прошепотіла мені на вухо те, що змушує чоловіче серце калатати від радості та щастя, я взагалі більше ні про що не думав.

Весь день я переймався тільки тим, що стану батьком.

В мене буде сім'я, і в неї буде свій дім.

Ця думка була такою, як коріння дерева: я приріс до цієї землі.

Безцінною стала для мене моя Мадуш з тієї миті. І які б блага не обіцяла мені доля, чим би не намагалась мене одарувати, я ні на що не проміняв би моє життя з Мадуш, та наш малий будиночок, де вона зустрічала мене піснею, коли бачила, що я повертаюся.

Я був повністю задоволений своїм тихим життям: весь мій світ знаходився в садах Віспа-огроду, а вся моя доля була в тій солодкій посмішці, котра дивилася на мене з обличчя Мадуш, коли я повертався додому.

У кузні я працював тільки до обіду. Друга половина дня надавалась кожному для обробітку своєї землі та особистих справ.

Якось я сидів у себе на порозі і плів колиску з гілок червоної верби, як раптом темна тінь сховала від мене промені сонця, котре вже хилилось за скелі. (Тут у Віспа-огроді, навіть влітку сонце вставало о восьмій і сідало о п'ятій.)

Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.

Я був шокований.

— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?

— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.

На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:

— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.

На це Ведмідь сказав мені наступне:

— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.

Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.

Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.

Старі товариші прийняли мене з радістю, а моє воскресіння відсвяткували, заливши горлянки пійлом. Покуштувавши вино, смак якого вже давно не був присутнім в моєму житті, я забув весь Віспа-огрод, наче сон. Відомий факт, коли винолюба позбавити вина на довгий строк, а потім підпустити до вина, він питиме не гірше звичайного пияка.

Гайдамаки пили тільки токайське вино. Знали, яке пійло варто вибирати у погребах вельмож та попів. Наступного дня покинули печеру Прес'яка і рушили на ярмарок у Могилів.

Дванадцять днів ходу від печери.

В тих краях, певне, і не чули про гайдамак, хіба з бабиних казок. Хто міг подумати, що з іншої країни з'явиться така могутня орда розбійників.