Читати книгу - "Сусід"

Якби в ту мить я не була такою перечуленою і щасливою, то можливо, б вже тоді побачила, що то не просто усмішка, то переможна усмішка.

В аеропорту в останню хвилю Володька заскочив у мою таксівку.

— Наукова, 84, будь-ласка.

У-у! Наукова? Я думала ми поїдемо в центр, — це я тільки помислила, але не сказала вголос. Можливо, в нього якісь справи на околиці міста, а далі поїдемо все-таки до центру, який я так любила і про який завжди тихесенько мріяла.

— В тебе ще справи? — Аби не мовчати спитала навмання.

За одно дізнаюсь чи варто очікувати чогось більшого чи ні.

— Що ти, кохана, які справи? — Щиро здивувався.

— Наукова… — Затнулась, бо вже встигла забути номер.

— 84. Так, тепер це буде наше гніздечко. — проусміхався чоловік моєї мрії і красномовно підсунувся ближче.

Водій з пересторогою глянув в дзеркало над лобовим склом. Та Володька й не збирався продовжувати. Взяв мою долоню в свою і враз відлетів кудись далеко.

Мовчки дивилася на цього ще недавно чучожо красеня і не могла повірити в своє щастя. Все було наче в казці, проте чогось бракувало… але чого саме ніяк не могла второпати.

Машина зупинилась і перервала роздуми. Потрібно виходити. Звичайний дев’ятиповерховий будинок, облицьований білою цеглою. Тут таких сотні. Даремно не слідкувала за дорогою, адже тепер доведеться долати значно довшу дорогу до праці, ніж звикла.

О! Бабці як завжди на своєму контрольно-пропускному пункті — дерев’яній лавці, пофарбованій їдким зеленим кольором. Їх троє. Не випадало добре роздивитись, та й вони театрально відвернулись від таксівки, начебто їх це аніскілечки не обходить.

Найстарша з них (хоч в їхньому віці таке припущення може бути абсолютно помилковим), краєм ока все-таки невпинно стежила за всім, що відбувалося біля під’їзду. Запамятовувала кожну деталь, аби згодом, як тільки-но новоприбулі зникнуть за дверима, довго смакувати побаченим з колежанками.

Володька вчепився у валізи, ще й забрав пакунок з розмаїтим дріб’язком з аеропорта: пляшка лікеру, цукерки, кілька безкоштовних журналів і сніданок з літака. В польоті мені чомусь не смакувало, але не викидати ж харчів. Сопів, жили на руках напялись, проте категорично заборонив мені допомати. Цікаво, він завжди такий, чи в перші так звані квітково-чоколядові дні?

Ліфт не працював. Квартира виявилась на дев’ятому поверсі. Випробування не для слабкодухих. Мені нестримно зохотілося хутчіш до лазнички, наче після доброго душу може з’явитися ще один шанс почати сьогоднішній день з початку. Ключі були завбачливо залишені кимось під килимком. Володька впевнено відімкнув замок і театрально проченив двері.

— Заходь. Тепер ти тут господиня.

Несміло зробила крок усередину. Що мене здивувала й вразило зі самого порогу — квартира була вщент залита сонцем. Воно світило просто в очі, не залишаючи жодних шансів щось побачити. Промені вливались у великі, нічим не прикриті вікна і наповнювали кімнату своєрідним середземноморським спокоєм. Мимоволі всміхнулась.

— Тобі подобається. Я знав, що тобі сподобається.

Чоловік вхопив мене за руки і повів у якийсь дивний, варварський танок, на який в мене не було жодних сил і бажання. Намагалась непомітно вислизнути з його чіпких обіймів, але це виявилось не так просто.

— Пусти, дай хоч все як слід обдивитись. — Квилила я.

— А ти вже все бачила. — Всміхнувся якось по-своєму. По-чужому.

— Як? — стала як вкопана і той скажений танок сам обірвався.

— Тут більше нічого нема.

— Як нема?

— Це однокімнатна квартира.

— Так, я бачу, але тут нема ліжка, шафи. Тут нема навіть на що сісти. — розгублено перелічувала я те, чого не бачила.

— Чому ж нема? Є. На кухні.

Вхопивши мене за руку, потягнув кудись у бік. Вкінці коридору були ще одні двері. З великою матовою шибкою. Ми потрапили в доволі просторе приміщення. Посеред нього й справді стояв невеличкий столик і два крісла. Я важко опустилася на одне з них. В куті стояв малесенький холодильник, який можна було сприйняти за іграшковий. Поряд умивальник, причеплений до стіни і звичайна, чотирьохкамфорна газова плитка. Я ледве стримувала сльози, що от-от могли бризнути з очей не зважаючи на всі мої зусилля не видавати свого розчарування.

Володька підійшов, став навколішки, відгорнув з мого обличчя пасмо волосся, заклав за вухо і тихо-тихо, що довелося напружити увесь свій слух абби розібрати те, що він прошепотів до вуха, прорік.

— Вибач, кохана. Знаю — це не те, що ти від мене очікувала. Але це тимчасово. Завтра завезуть меблі, за якийсь час купимо все, що тобі буде потрібно. Обіцяю, це на якийсь час. Зате невдовзі ми будемо жити в розкішному будинку в передмісті, з велетенським садом і дитячим майданчиком, на якому буть бавитись наші діти.

В цьому місці я розревілася ще дужче. Мабуть, він подумав, що я не сповна розуму, бо вже би мала вспокоїтись, а тут на тобі — все з початку.

— Ти правда хочеш дітей? — соплі текли з носа і я не мала чим їх обтерти.

— Чистісінька правда. Клянуся. Думаєш для чого я тебе сюди привіз? Просто так? В мене на тебе далекоглядні плани…

Як виявилося згодом, в цю мить він був чи не найщирішим за весь той період, що я його знала.

Води не було до вечора, а в мене почалися місячні.

Те, що сусід не полишав моїх думок мене водночас гнітило і тішило. Гнітило, бо я ще ніяк не могла розібратись в своїх почуттях до молодої судідки. Те, що вона починала мені подобатись було очевидним. Ніде правди діти, між нами наче з’явились перші паростки такого складного почуття як дружба. Не так то легко в моєму віці заводи нових