Читати книгу - "Крамниця щастя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Справді, смішно вийшло. А ти не змерз?
— Змерз — не те слово. Але все обійшлося.
Олексій ходив до університету, Марина лежала, читала книжки, трохи прибирала. Так вони прожили ще тиждень. А потім дівчина почала збиратися додому.
— Може, ще залишишся?
— Ні, дякую. Мені вже краще.
— Ти ж іще не зовсім здорова.
— Та ні, ще полежу кілька днів у гуртожитку, і все буде гаразд.
— Лежи тут.
— У якості кого?
— Просто.
— Просто вже набулася.
— Залишся.
— Не можу.
Олексій нахилився над Мариною, провів рукою по волоссю. Вона злякано подивилася на нього.
— Не бійся, — прошепотів він.
Марина притулилася до нього. Олексій обійняв її й легенько торкнувся губами її очей. Марина вирвалася з його рук:
— Тому й не можу залишитися.
— Зачекай, я проведу тебе. Справді, так буде краще для нас обох Але знай... я дуже сумуватиму за тобою.
У гуртожитку на неї накинулася Наталка:
— Ти де була? У лікарні сказали, що тебе виписали. Ми вже обшукалися. Сказали, що тебе забрав якийсь хлопець. Це хто був?
— Та... Микола.
— То ти в нього була? — Наталка влаштувала справжній допит.
— У його мами, — чомусь збрехала Марина.
— Ну-ну, — не повірила Наталка.
— Що «ну-ну»?
— Здається, ти брешеш.
— Чому?
— Не знаю. Та й Олексій Степанович якийсь щасливий ходив, ледь не на крилах літав.
— Не розумію.
— Дивись. Тобі краще знати, де була.
— Наталко, припини.
— Ми ж подруги.
— Добре, я скажу, але ти — нікому. Гаразд?
— Звичайно, нікому.
— Мене з лікарні забрав Олексій.
— Що??? Ага, таки він. І ти мовчала?! — обурилася Наталка. — А ще подруга. Про таке мовчати!
— Не ображайся. Він сказав, що мені в нього буде краще, ніж у гуртожитку. Я пробувала опиратися, але він мене не слухав.
— І ти весь цей час жила в нього?
— Так. Він дбав про мене. Годував, давав ліки, поїв трав’яними чаями.
— Ти хочеш сказати, що нічого не було?
— Нічого.
— Не вірю!
— Можеш не вірити, але він до мене навіть не доторкнувся.
— Невже бувають такі чоловіки? — із захопленням прошепотіла Наталка. — Як у любовному романі!..
Марина брела містом і думала, що би таке купити Миколиній сестрі. У дівчини виникла ідея, як потішити його сестричку, але треба було ще купити справжній казковий подарунок. І тут на вітрині однієї з крамниць вона побачила ляльку. Це була навіть не лялька, а справжня лялькова Панна. Не велика, але й не маленька. Достатньо вродлива й достатньо пихата, як то і годиться панночці в такому капелюшку й такій сукні. Це саме те, що потрібно!
На Олексієвих парах Марина робила вигляд, що в неї абсолютно не калатається серце. Зовсім-зовсім. Ніскілечки-ніскілечки.
А якось пройшла коридором повз нього з байдужим виглядом.
— Марино, а чому ти не вітаєшся?
— Перепрошую, я вас не помітила, — холодно відповіла вона.
А на перервах тільки й розмов було, що про Ірину вагітність. Вона з усього могла влаштувати виставу. Вона розповідала дівчатам про магазин для вагітних, про креми від розтяжок. Скаржилася, що має проблему, бо не знає, у чому виходити з пологового будинку. Бо ж хто знає, якою вона буде одразу після пологів. Ще вона не знала, який візок вибрати, аби він їй личив. І так далі, і так далі.
— Іро, а дитиною ти зовсім не переймаєшся? — спитала Тамара.
— Переймаюся. Я вже купила гарні шапочки, кофтинки, повзунки, — спокійно відповіла та.
— Які личитимуть тобі чи дитині?
— Облиш! Звичайно, дитині.
— А таке враження, що тобі.
— Ти нічого не тямиш у материнстві, — накинулася Іра на Тамару, — хіба гарно, коли в дитини неохайна мама?
— А може, вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.