Читати книгу - "Крамниця щастя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вона вдягнена не дуже.
— І що з того?
— Не знаю, але мені здається, що якби вона була українкою і йшла би на зустріч з французом, вона би вдягнулася гарно. Ну, я би так зробила. Одягнула б найкраще, що мала.
— Можливо, і так. Тоді вони обоє французи.
— Ні. Вони занадто жваво щось обговорюють як на давно знайомих між собою французів.
— А може, це французи, що познайомилися тут?
— Таке хіба буває? — засумнівалася Марина.
— Чому б і ні? Знаєш, як романтично: поїхали два французи в Україну й тут зустрілися, познайомилися й закохалися одне в одного.
— У їхньому віці? — розсміялася Марина.
— Припини. Нормальний у них вік. Це тобі зараз так здається. А в шістдесят ти будеш думати, що життя тільки починається, і будеш вірити, що все ще можна зустріти кохання свого життя.
— Не буду. У шістдесят у мене, можливо, будуть онуки і буде не до кохань.
Олексій із Мариною пили каву й розглядали «французів». На столиках запалили свічки. Було мало людей. Із вікна можна було спостерігати темну вулицю, яка у світлі ліхтарів видавалася зовсім незнайомою. І французька мова... Хвилин за десять пара встала й почала збиратися. «От і закінчився Париж», — подумала Марина.
Чоловік обернувся:
— Олексію, ти?
— Добрий вечір, професоре! — встав Олексій і потиснув руку «французу».
Вони перейшли на французьку. Марина не розуміла жодного слова, проте їй більше важили жести Олексія, його погляд. «А він інший, коли розмовляє іншою мовою», — чомусь подумалося їй. Вона немов заковтувала його французькі слова, що мали присмак ванільного крему. Олексій посміхався й говорив-говорив. «Як добре не розуміти мови й слухати її! — думала Марина. — Ти можеш уявити смак і запах заморських слів»...
Вона не помітила, як професор попрощався й пішов до виходу.
— Вибач, — Олексій сів за столик.
— Ви знайомі? — спитала Марина, щоб хоч якось прийти до тями.
— Так. Це мій професор. Тільки от я його не впізнав у напівтемряві. Смішно. А ми з тобою весь вечір думали: француз він чи ні.
— Виявилося, що ні, — засміялася Марина.
— А жінка таки француженка, — посміхнувся Олексій. — Ти мала рацію.
Марина хотіла, аби вони ще погуляли нічним містом, але Олексій заборонив: мовляв, Марина ще не зовсім здорова, тому нема чого швендяти холодними ночами. Вдома він напоїв її малиновим чаєм і змусив з’їсти бутерброд. Коли Олексій вимкнув світло й пішов, Марина лежала й довго не могла заснути — їй усе вчувалася французька мова й тиха музика.
Наступного дня Марина лежала й думала про Олексія. Це було так гарно: чути його голос, щодня бачити його й нічого не боятися. Якось він приніс їй заварних тістечок. Вони були наче з дитинства.
— А я й не знала, що зараз теж такі роблять, як колись, — зраділа Марина гостинцю й обережно торкнулася тістечок.
— Спробуй. Я подумав, що ти мусиш їх любити.
— Мені такі мама приносила з нашої кулінарії, коли я хворіла.
— Зачекай, зараз заварю чаю.
— Ні, не треба. Я так.
Марина відкусила. Смак був не таким, як у дитинстві. Вочевидь, нічого не можна повторити так, аби воно повністю відтворювало минуле.
— Такий смак?
— Ні, не такий, але теж дуже смачно. А що нового в університеті?
— Нічого. Усе так, як завжди. До речі, за пропуски не хвилюйся. Довідку тобі візьму в тій лікарні, куди тебе відвезла швидка.
— Дякую.
— Пусте.
Сонце пригріло якось несподівано. Так, що в повітрі почало пахнути літом. Марина стояла на балконі й дивилася, як люди, ошалілі від несподіваної спеки, не можуть нічого зрозуміти й бояться знімати куртки. У них червоні обличчя, котиться піт, але їм усе ще страшно звільнитися від теплого одягу.
— Дивишся, як люди задихаються від спеки? — спитав Олексій.
— У такій несподіваній спеці є щось, правда? — швидше стверджувала Марина, аніж питала.
— Що саме?
— Ну от дивися. Сьогодні пахне літом. І ти віриш, що холоду кінець, вбираєш завтра плащ або й узагалі виходиш в одній сорочці, аж раптом нізвідки вітер, дощ, холод.
— Я таке колись бачив.
— Де?
— У Петербурзі.
— А як це було?
— Зранку було дуже сонячно й тепло. Я був у сорочці з коротким рукавом, та й не тільки я. Дівчата вдягнули тоненькі сукні, хлопці — шорти й футболки. Аж тут в обід сонце несподівано кудись поділося, звіявся вітер, пішов дощ. Такий був холод! Й уяви: усі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.