Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Та й сам єврей Айзік був одним із найкращих представників свого народу, носієм найліпших його рис. Хай який би відвідувач завітав до нього в корчму, він до всіх ставився однаково шанобливо, без слащавого підлещування та підлабузництва, які так властиві людям його професії. Ніколи в його закладі не влаштовувалися бійки, ніколи ніхто не міг дорікнути Айзіку в тому, що в його корчмі обібрали п’яного або він продає бридкі горілку та мед за ціною гарних. Жодного разу жебракові не було відмовлено в подаянні або шматку хліба. Ніколи Айзік не відпускав хмільне в борг, справедливо міркуючи, що негоже наживатися на вадах людини й ще більш збільшувати її гріхи, змушуючи пропивати останнє. За це старий Айзік мав заслужену повагу не лише серед багатіїв, а й серед міської бідноти.

Незважаючи на те, що продавати одночасно й горілку, і мед, і пиво в одній корчмі заборонялося, київський магістрат закривав на це очі завдяки особливому потуранню війта. Пан війт поважав корчмаря Айзіка, точніше його варену.

Того вечора в корчмі було багатолюдно, але товариство складалося переважно із забезпечених містян і шляхти. Ніхто не звернув уваги на трьох молодих хлопців, що увійшли до корчми, крім самого господаря — Айзік вважав своїм обов’язком щовечір бути присутнім у корчмі і строго дотримувався цього звичаю.

Уважно оглянувши трьох нових відвідувачів і визнавши в них людей порядних, корчмар кивнув на хлопців пухленькій, мов пампушечка, служниці, і та несподівано легко, ніби ластівка, підбігла до них.

— Чого побажають ясновельможні панове?

— Подай-но нам вареної, красуне, — наказав Марко, а потім, звертаючись до Дмитра, весело промовив: — Ти, я подивлюся, ростеш, мов на опарі, тільки не вгору, а вшир.

— Та куди там росту! — зітхнув Дмитрик. — Гладшаю!

Коли подали горілку, Дмитро пив мало, по півчарчини.

— А це ще що таке? — усміхнувся Тимофій: — Так хвалив варену, а тепер у ній розчарувався?

Дмитро зам’явся, але потім відповів:

— Та ні, я не в тому сенсі. Мені багато не можна, а то сп’янію я.

— Ну то й що? — усміхнувся Марко. — Не хвилюйся. Додому ми тебе дотягнемо, хоч ти й погладшав. Ще й не такі туші, як твоя, траплялося тягати.

— Та одружений я! Ось у чому моя біда! — вів далі зовсім засмучений від згадки про свій шлюб Дмитро. — От добре вам — неодружені ви люди, вільні. А я за себе таку змію взяв! Таку змію! Як дізнається дружина, що я горілку пив, то влетить мені.

— Невже ти в неї під подолом, коли залицявся, зміїного хвоста не намацав? — приснувши від сміху, запитав Тимофій.

— Ось ти смієшся, пане, а я — нещасна людина, — жалібно відповів на це Дмитрик. — Не залицявся я до неї! Вона сама до мене причепилась, Наталка моя. Адже вона багатого купця дочка, та є одна біда в неї — уся пика віспинами перекопана, що твоя грядка восени. Як вирішила вона за мене заміж піти, то притьопала до моїх батьків та просто з порогу й каже моїй матері: «Прийми, мене, матінко, я твоя невістка![30] Буде мені твій Дмитро добрим чоловіком, а я йому вірною дружиною. Ти тільки поганого не думай — я не бідна! Батько за мною багатий посаг дає. Не буде твій Дмитро зі мною бідувати!» Батьки мої відмовлятися почали. Куди, мовляв, тобі за сина нашого заміж іти, він і біднуватий, і дурнуватий, і недостойний тебе, і чоловіком дівці стати не здатний, оскільки по-чоловічому слабенький. Навіть лаяти мене почали! А що їм залишалося робити, коли така дзюба в дім приперлася й нахабно сватається? Та куди там! Відмовити — себе ганьбою перед людьми покрити. Одна надія була, що батько її не дасть своєї згоди. Та де там! Із руками й ногами, з усім добром віддав і радів ще, що потвору цю, доньку свою, нарешті заміж видав. Ось так і живу я, нещасний, з цією змією. Вона мене ще й ревнує немилосердно, і навіть б’є. Ось зараз із вами п’ю, а додому прийду — влетить мені від Наталки за те, що гуляю без її відома та ще й горілку п’ю.

Нещасний Дмитрик зітхнув і залпом випив чарку вареної, після чого смішно крякнув та скорчив таку жалібну пичку, що двоє друзів не втрималися й голосно зареготали.

Їхній сміх вивів із себе рябого шляхтича та поважного на вигляд літнього чоловіка, які давно й незадоволено спостерігали за трійцею, що сиділа в куточку. Вони відразу ж упізнали в Тимофієві та Маркові низових козаків, що спричинило у вельможних панів роздратування — не любили вони запорожців!

Шляхтичем був Яцек Кражевський, сокольничий київського воєводи Тишкевича[31], а інший був Федір Голуб, заможний міщанин та магістратський урядник[32]. Обидва були приятелями, але з розрахунку — кожен із цих двох мав потребу в іншому. Утім, кожен із них у глибині душі недолюблював і зневажав іншого.