Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

теж те, що брав з собою з хати. Опустошів дім, пригасло домашнє вогнище. Навіть Зоська ходила на сходини й лекції політосвіти, хоч явно насміхалася з них, бо з освіти за ввесь час шкільної науки навчилася тільки… підписатися і трохи рахунків, якраз стільки, щоб списати числа виданих на купно грошей.

Решту освіти вона, як і досі, доповнювала на ґанку, на площі між перекупками та в склепі.

Опустошів привітний досі дім Стрільчуків. Його божок Бицьо ходив порожніми кімнатами сумуючи та нудьгуючи і чекав вечора.

Прохарчування міста довгий час було недостатнє. Спершу не було довозу харчів і кожен жив тим, що мав у хаті.

Згодом відкрили крамниці; були вони двоякі: приватні і державні. Щодо перших, то влада вважала їх перехідним явищем, що мало допомогти прохарчуванню міста, як довго ще не наладнане державне постачання. Згодом на площі, де жили Стрільчуки, відкрилися поруч дві крамниці з м’ясом: приватна й державна. У приватній м’ясо було тричі дорожче, як у державній. Та багато людей не хотіло купувати цього дешевого м’яса, ставлячися до нього з недовір’ям, так, як і до всього, що походило від нової влади. Надиво й Бицьо прилучився до тієї частини громадянства: він не хотів їсти державного м’яса.

— Що то може бути, прошу пані, що наш Бицьо не хоче панствового м’яса? — питала Зоська.

— Ей, то знову розпуста! Що він може хотіти, або ні! Хай буде рад, що загалом є м’ясо.

М’ясо лежало на тарілці, Бицьо підходив до нього, нюхав і відходив геть. Віра дивилася на те, дивуючись і не розуміючи. Певно не свіже, — думала. Потім взяла м’ясо на стіл та покраяла його ножем — м’ясо не робило враження зіпсутого.

— Чекай, треба спробувати! — промовила Віра до Зосі: — принеси трошки приватного, а трошки державного, я спробую його обманути.

Увечорі Віра зробила спробу: поклала рядочком «державне» і «приватне» м’ясо. Бицьо, що цілий день не їв нічого, підійшов, дбайливо обнюхав шматки м’яса та безпомилково вибрав м’ясо приватне. Очевидно державне м’ясо мусіло бути чимсь консервоване, що надавало йому специфічний запах.

З тої пори Биця жартами називали «наш хемік», або «наша мала контрреволюція».

Та Бицьо мав багато підстави для ворожого ставлення до нового ладу: його господиня приходила аж наніч; відпали для Биця милі хвилини сидіння під час обіду в їдальні та приглядання — як господарі обідають і між собою розмовляють. Бицьо обідав у кухні, самітно й нудьгував. Господар теж не приходив пополудні до хати — й не було з ким спати. Не приходили теж чужі пані і не було кому пестити котика, ані заговорити до нього. Даремно Бицьо чекав у прийомній. Там було пусто й ніхто ніколи не заходив. Жоден дзвінок впродовж дня не вістував повороту Віри додому. Часом тільки в телефоні відзивався здалеку її голос. Тоді Зося кликала Биця.

— Бицю, панця говорить!

Він вистрибував на полицю і часом Віра чула в телефоні його ніжне «мр».

Ах, все це було таке далеке й таке давноминуле! Дім, сімейне життя, різні там котики, песики — це буржуазні забаганки. Совєтська людина мусить бути тверда й позбавлена всього ніжного й гарного в житті. Тож і в Стрільчуків запанували тяжкі, тривожні совєтські будні. Як і господарі, Бицьо теж навчився жахатися кожного дзвінка, навіть кожного телефону.

Так, ці люди мали не тільки інший вигляд, але й інший запах. Тож коли в хату входив хтось, що пахнув шкіряною курткою чи високими чоботами, Бицьо поглядав на нього великими, повними незрозумілого питання очима. Може він передчував, що від тих людей загрожує його господарям небезпека. А може просто вони були інакші, такі інакші, що він лякався їх. Вони ж бо ніколи на нього не звертали уваги, може вони й не знали ласкавости чи то до людини, чи до тварини. Так, це були люди устрою, що вчив не любити, а ненавидіти. Чи відчував це й Бицьо?

Ще найприємніше було пізно ввечері, коли Віра приходила додому. Хоч вона була завжди змучена, все ж для Биця мала декілька теплих слів: — Бідний котичок, цілий день мусить сидіти сам. Ані мене, ані інших панців немає. Нема навіть кому попестити нашого котика. Ще добре, що пан приходить раніш та хоч інколи пригорне до себе бідного, самітного котика.

Бицьо оживав. Та й це тривало коротко, бо з настанням ночі, замість спокою, вступала в хату тривога.

Тривожні ночі, такі прикметні для большевицького устрою, траплялися щораз частіше, і були страшні для всіх. Темінь вулиць і гуркіт автомашин, вибухи бензини, часом розпучливий крик людини… В такий час удома в Стрільчуків не спали, надслухуючи жахливих дій за вікном чи за дверима та майже дожидаючи, коли на них прийде черга. Віра ходила від вікна до вікна, Во-лодко сидів зодягнений, зіщулений і надслухував.

… стукіт воріт!… гомін кроків на сходах!… голосний дзвінок — добивання до дверей…

Його хворе серце билося тривожно, швидко, щоб зараз же завмерти на хвилину — довгу, як ніч, що лежала над містом.

Такими ночами Бицьо теж не находив собі спокою. За своєю звичкою він ходив за Вірою нога в ногу, а коли вона приставала, дивився на неї широко розкритими очима, повними запиту. Брала його інколи на руки та присівши поблизу чоловіка, чекала кінця такої довгої-предовгої ночі, що її виповнювали примарні дії за вікном і тривожне дожидання вдома.

На щастя, і ті часи минули. По двох роках совєтської окупації Західньої України настала знову зміна: німецьке військо змусило большевиків утікати.

Розділ III
Власними силами

Нагло вибухнула