Читати книгу - "Місто Боуган"

У Боугані так заведено — аби чинити кровну помсту, про це треба заявити на письмі, і заяву ще мусять прийняти — той, кому кинули виклик, мав узяти «цидулу». За тим стояв свій етикет, ми ж не дикуни якісь. Оголошення помсти від Стиляг лежало в мужикуватих руках Манюні.

Вона відчула, як повертається до неї сила. Випросталася на весь зріст. Опустивши погляд на вулиці внизу, побачила, що Боуган заліз у зиму, як старий пес у солому.

Боуган, як у нас кажуть, зима вклала на лопатки.

Дайте нам понурий грудневий вівторок, щоб вітровій лупив по голові, щоб косі струмені дощу налітали з цього паршивого, сраного океану, і щоб яйця ледь не відмерзали, і щоб на калюжах лежав брудний лід — і ми будемо не те, щоб щасливі, але самовдоволені у своєму розпачі.

Мовби можна сказати…

Ну от!

Ну от, тепер, значить, бачите, що ми мусимо терпіти?

98 сходинок

Мудак Берк і Вовчик Станнерс дерлися по кручі, а вітровій лупив їм в обличчя. Вовчик застібнув блискавку на своєму вельветовому ментику аж під горло, так що виднілася тільки люта голова — очі вертілися направо-наліво, вишукуючи, чи не зачаївся десь провокатор. Мудак був у смугастій ситцевій сорочці — він із тих юнаків, які не відчувають холоду, коли назріває бійка; у ньому жеврів якийсь дивний вогник. Вони зрізали шлях Манівцями і попрямували до 98 сходинок. У свисті вітровію взимку було щось недобре, а завулки Манівців стояли понурі, як дім, де лежить мрець.

Ви от тільки понюхайте вогке холодне повітря — Боуган препаршиве місто для тих, у кого хворі легені.

І, звісно, ми знаємо: того вечора Манівці аж до кісток проймав дивний нервовий трепет. Стояв там такий млосний сопух, коли ґнотик кровної помсти догорав.

Мудак і Вовчик дісталися до 98 сходинок. Старигань Менніон домовився, щоб цих двох безперешкодно пропустили до Висоток, але тільки на один вечір, з цією єдиною метою.

98 — це крутий, оточений високими стінами підйом. Із кожним кроком Манівці поволі змінялися Північними Висотками.

Голоси з широких занедбаних бульварів на півночі шкрябали вогке небо, а співці завели предковічну військову пісню. Вогні їхніх смолоскипів лизали повітря і плювалися іскрами.

Коли Мудак і Вовчик добулися до верху 98-ми, голоси трохи стишилися, а тоді змінилися мелодією довгих милозвучних посвистів.

Стало ясно, що Споглядачі Висоток стежать за їхнім підйомом.

Мудак Берк безмовно молився Тятку Сусу, щоб Менніонове слово щось та значило і їх таки пропустили, а якщо ні й він більше ніколи не побачить і не обійме свою солодку Ангеліну — ніколи більше не пірне в озера її очей, — то най вона знайде собі десь добрий дім, а за якийсь час його забуде.

Вовчик Станнерс ні в яких богів не вірив, а вірив тільки у своє люте манівцівське серце, тож безстрашно й завзято поглянув на бульвари Висоток, коли вони ступили на останню з 98 сходинок.

Бульвари на Висотках були широкі, безлисті, ламані, прокладені за планом, від якого трохи відгонило чимось радянським. На фасадах панельок цемент потріскався від десятиліть заморозків і відлиг, від лютих вітровіїв з Великої Пустки. Лихі пси патрулювали канави, а довгі посвисти все лунали й лунали, з вечірніх тіней їх тяли гострі голоси.

— Виблядок сраний з Манівців!

Вовчик посміхнувся.

— Що, більше нічого не вмієте?

По обидва боки широкого бульвару, яким вони ішли, нависали панельки. Коли дивитися прямо, по краях щось мерехтіло — якийсь рух — і, так, їх зусібіч обступила тижба, ница, лиха, висвистана північна юнь, що відступала з кожним кроком парочки зі Стиляг.

Юрма сичала ззаду, чвиркала й харкала, але таки трималася на віддалі.

Мелодія посвистів змінилася, стала нагальніша, і це підказало юнакам, що вони наближаються до К’юзаківської землі.

— Сиш, а нас таки ведуть із почтом, — сказав Мудак, і голос затремтів.

А Вовчик тільки плечима знизав і навіть не здригнувся.

Тижба за ними розросталася з кожною хвилиною, і Мудака непокоїв її солодкавий свист.

Від придорожнього багаття до них кинувся бродячий пес, захарчав, метнувся, вишкірив ікла, але Вовчик стрімко підскочив і копнув дворнягу просто в ніс, і той утік геть.

— Навіть у собак на півночі яєць нема, — сказав Вовчик.

Від зграї, що тяглася за ними, долинули кпини й погрози, але Вовчик елегантно розвернувся на закаблуках — стрімкий рух, яким пишалися б у будь-якій танцювальній залі, — і задерикувато зробив кілька кроків назад, шкірячись до кодла, й ті, попри насмішки, сахнулися.

Подейкували в Боугані, що тієї зими, про яку оце мова, нікого так не боялися, як Вовчика Станнерса — недомірка з рудими космами й недоброю зухвалою посмішечкою, невтомного лейтенанта Логана Гартнетта.

Вовчик і Мудак прямували просто до Висоток Шпани.

Ось і панельки, де окопалася К’юзаківська банда. Про це свідчив нерівний порожній майданчик, де в бочках палахкотіло багаття, а дівчиська з дикими очима билися, як кініки, на прадавніх бетонних блоках, в отвори між якими люто задував вітровій із Пустки. Над цим містом згущалася атмосфера загрози.

З підвалу однієї з панельок долинав важкий пульс троянських дабових басів. Вони одразу вдуплили, що це панелька з шинком, і рушили туди: Мудак дихав часто, Вовчик дихав глибоко.

На Північних Висотках у ті часи було так заведено, що кожне коло мало свій шинок. Він був в підвалі однієї з панельок, і там добірні юні джентльмени пили пиво, курили травку, слухали платівки з дабом, перемивали кісточки курвам і тренувалися орудувати ножем.

Вовчик і Мудак наблизилися до К’юзаківського шинку.

Біля сходів, що вели до нього, сиділо двоє байдужих навісних відморозків. На них були важкі ланцюги, кинджали на перев’язі і штани з низькою посадкою. Мудак і Вовчик не відступили під важкими поглядами відморозків, мить панувала густа тиша, а тоді відморозки розступилися, просто нерви полоскотали.

Ось підвальний шинок і відкрився.

Кубло, звичайно, препаршиве, та ще й К’юзаківської погані набилося, скільки сягає око. Кланівські посіпачки пили свій пляшковий ель «Фенікс», солодко цмулили трав’яні люльки, повітря бриніло від пружних басів, які відгукувалися у хребті.

Про появу Вовчика й Мудака сповіщати не довелося.

Хтось швидко познімав платівки з дабом. Шинківське кодло в одну мить повернулося до з’яви на порозі. Темні шепоти, сичання, свист, ось тільки Гартнеттові Стиляги здавна славилися як зухи, як хвати, і ці-от хлопці відтяглися на повну:

Вовчик схилився,