Читати книгу - "Чудове Чудовисько"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чу ніс і свого самовара, й Сониного рюкзака аж до школи.
А в школі сталося ось що.
Маргарита Семенівна зранку затрималася в перукарні й попросила свого чоловіка, учителя Історії Арнольда Сильвестровича, щоб той підмінив її на уроці математики. Історик сказав, що математики він не любить, тому вирішив розповісти третьокласникам про первісних людей: усяких там австралопітеків, пітекантропів і неандертальців. Він захоплено змальовував людських пращурів, які, на думку деяких учених, походять від людиноподібних мавп.
— Перші люди мали довгі верхні кінцівки, — розповідав він. — Такі довгі, як…
— В орангутанга? — кинув з місця П'явочка.
— Ні, — заперечив учитель, — приблизно як… е-е-е… — він на мить закашлявся і продовжив якимсь дивним, грубшим голосом: — як у Пластиліненка.
Увесь клас зиркнув на Чу.
— З голови до п'ят первісна людина була вкрита густою й грубою шерстю, — знову кахикнувши, розповідав історик уже своїм, нормальним голосом.
— Як ведмідь? — запитав ще хтось із хлопців.
— Еге ж, — кивнув Арнольд Сильвестрович і знов-таки дивним голосом докинув: — або як наш Пластиліненко.
Усі вдруге глянули на Чу, а дехто з дівчаток і навіть пирснув у кулачок.
Чу знічено зиркав то на Соню, то на вчителя.
— Так от, — продовжував історик, — наші предки вже не жили на деревах, як мавпи, а мешкали в печерах, бо побудувати собі житло їм ще не вистачало клепки, адже розуму в них було приблизно, як у…
— …Нашого Пластиліненка! — реготнув хтось із задньої парти, й увесь клас підхопив той регіт, навіть Арнольд Сильвестрович гиготав на весь рот дивним зловтішним сміхом.
Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.
— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!
Дівчинка з осудом дивилася на однокласників і на вчителя.
— Чому ж, — розмірковував знову нормальним голосом історик. — Може, й справді Чу — один з наших пращурів, які були початковою ланкою ланцюга еволюції людини, представник виду, що дивом зберігся до наших днів… скажімо, який-небудь неандерталець… це так, припущення, — учитель стомлено потер скроні. — Щось у мене голова розболілася…
— Не андерталець я ніякий, — насупився Чу. — Я ще з прабабая чудовисько.
— А це ще треба довести, — встромила свого довгого носа в розмову нестерпна Тома Козохват. (Підступна! Вже забула, як Чу врятував її від вепра?!) — Може, тебе варто в наукову лабораторію здати — для дослідів!..
Клас знову захлинувся сміхом. Тут Чу вже не витримав. Він схопився з місця і сердито вигукнув:
— Не андерталець я ніякий! Це вас тут усіх треба здати в лобаторію на досліди! Самі ви андертальці!
— Ну, це вже занадто! — скипів учитель історії Арнольд Сильвестрович, який вже тримався за голову обома руками. — Вийди з класу, Пластиліненко.
Чу вхопив портфель, сердито розвернувся й вибіг за двері.
— Дарма ви так, Арнольде Сильвестровичу, — з докором кинула Соня. — Нізащо образили!
Учитель якось причмелено, ніяково зиркнув на Соню, обвів поглядом увесь клас, потім знову глянув на дівчинку і моторошно прохрипів щось зовсім незрозуміле:
— А ти мовчи там, бо всю до крапельки висмокчу.
Дівчинка поспіхом згребла у ранець свої речі й вискочила слідом за найкращим другом.
Соня вийшла зі школи й побачила Чу. Той сидів на ґанку, меланхолійно крутив краник свого самовара і наспівував: — У тобі так багато сторін, яких я не розумію…
— Образився? — дівчинка поклала руку Чу на плече.
— Та… Ну їх, — махнув лапою Чудовисько. — Самі вони…
— Угу, — кивнула Соня, — дивний сьогодні Сильвестрович, він взагалі-то зовсім інший. Може, й у нього авітаміноз. — Хвильку помовчавши, дівчинка невпевнено додала: — Слухай, а що, коли ти й справді неандерталець?
— А я що кажу?! Вже всім півгодини товкмачу, що не андерталець я, і ніколи не був андертальцем! Ясно?
— Зажди, ти мене не правильно зрозумів, — ледь не збилася дівчинка. — Я ж не кажу, що ти андерталець, а кажу, що ти, можливо, неандерталець. Допетрав?
— І я кажу, що я не андерталець зовсім, — почухав потилицю Чу. — Допетрала?
— На жаль, ні, — зітхнула Соня. — Тобто ми обоє нічого не допетрали. Треба спростити розмову. Давай так: може, ти австралопітек, га? Якщо так, то уявляєш, який ти скарб для науки?!
— Сумніваюся.
— А чому?
— Бо знаю одну пісеньку про австралопітека. Ось зараз почуєш її і сама все зрозумієш.
І Чу заспівав.
В австралопітка малого
ні татка, ні мамці немає.
Тому носорога страшного
у пастки він сам заганяє.
Але носорожа тварина
до хитрої пастки не хоче,
і доісторичній дитині
в обличчя єхидно регоче.
Приблизно отак:
— Ги-ги-ги!
В австралопітка малого
дубець замашний у правиці,
і саме тому носорога
ні крапельки він не боїться.
Та ось носоріг у атаку,
мов танк, насуває на нього!..
Малий не злякавсь, не заплакав,
а лиш засміявся, їй-богу!
Приблизно отак:
— Ги-ги-ги!
В австралопітка малого
ні татка, ні мамці немає…
Немає уже й носорога…
А де він? Та хто його знає…
Такий ось кінець.
Ги-ги-ги!
— І що такого я мала зрозуміти? — знизала плечима Соня.
— Ти коли-небудь бачила, щоб я з дубцем за носорогами бігав? — спитав Чу.
— Та ні, начебто…
— І я не бачив. Отже, я ніякий не австралопітек, а звичайнісіньке, простісіньке чудовисько.
— Мабуть, твоя правда, — розчаровано промовила дівчинка. — Ти справді навіть найменшого інтересу для науки не становиш. Чудовиська ж не наукові створіння, а казкові.
— Це правда, — погодився Чу, підвівши голову і глянувши знизу догори на приятельку.
— Соню! — раптом вигукнув Чудовисько. — А що це в тебе?
— Де?
— Та ось же, на шиї! — Чу підвівся. — Ану, задери голову.
Соня підняла підборіддя, і Чу нахилився до її шиї.
— Грім і блискавка! — з жахом витиснув він. — І як же я раніше не здогадався?..
— Та що там, Чу, кажи вже, — Соня розхвилювалася.
— Тут дві ранки. Він п'є твою кров!
— Хто, Чу? Як це п'є?
— Глипач, хто ж іще! Тепер ясно, що він — упир, от тільки в кого перевтілюється?
— Чу, поясни,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чудове Чудовисько», після закриття браузера.