Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"

Тому я і не йду розбиратися з її чоловіком. До речі, я досі не знаю, як його звати. Ну точно, що не Толян. І це дійсно добре, що я не розбирався з її чоловіком, що і мене ніхто не пиздив, але то все нікчемна проза, і треба звертати увагу на більш піднесені речі, піднесені, можливо, до самого Бога, чи до якоїсь альтернативи того самого Бога, до якихось трансцендентних сил, які міцно римують, які кльово читають реп, які незрівнянно грають на бас-гітарі, які навчаються у КПІ і яких не пиздить життя у голову. Я зрозумів, що я і вона — це не одне ціле, а дві цілих, що це сет дурнуватого діджея, що це галюцинація трьох невідомих. О люба моя, невже ми ніколи не будемо щасливі, невже я до скону працюватиму у цій брудній газеті, пописуючи брудні статті, а ти до скону відловлюватимеш від свого чоловіка смачні пропєздюліни, і наша молодість скінчиться на розчаруванні не тільки у власному житті — у ньому ми розчарувались ще на другому курсі університету, — а у житті як у чомусь надзвичайно чистому, у житті як у терміні, як слові, як у Богові... І ми самі собі будемо рити могили, будемо плювати до своїх колодязів, будемо не бачити колод у себе під оком, не помітимо, як усе наше життя пройде під чиюсь іншу  музику, під транс, який ми обоє  не можемо терпіти, під брейкбіт чи важкий рок.

Одного чудового раннього ранку, коли ще чутно, як проїжджають вантажні потяги десь за тими будинками, коли ще майже нічого не видко, мені спала на думку прекрасна ідея відцуратися від неї: нехай жере собі спокійнісінько своє вівсяне печиво, нехай чоловік продовжує її пиздить, нехай її мама божеволіє все більше і більше, нехай її брат краде в неї останні гроші, на які вона хотіла купити вінок на могилку своєї дитини.

Нехай. Я якось проживу, на крайняк продам свій фіат, переїду в інший район, перейду до іншої газети, де зможу знайти собі нових друзів, колег, нову нещасну, але не настільки, як була вона, дівчину, яка б теж мене вважала Кларком Кентом, який під покровом ночі перетворюється на супермена, який рятує усіх по черзі. І колись, вона у цьому не сумнівається, прийде і її черга. І вона в це свято вірить. А в мене всього-на-всього фіат, це у тому випадку, якщо мені допоможуть батьки і я його не продам...

І ці думки так жорстоко в’їлися в мій мозок, у мою свідомість, точніше, у ту її частину, яка відповідає за щастя, що мені нічого не залишилось, як просто втілити все це у дійсність, але, в дідька, як? Я просто фізично не зможу підійти до неї і сказати про те, що я від неї йду, а точніше, що вона більше ніколи не з’явиться в мене в квартирі, а чай я і сам собі зможу заварити... У мене віднімуться ноги і язик, і я впаду до її ніг, а вона буде, як завжди, мене ніжити, плести свої жіночі візерунки навколо мене, а я задумаюсь і віддалю свій задум на певний час, та потім, можливо, через тиждень, тоді точно втілю його...

І я поки що відкладав усе на потім. Завтра. Післязавтра. У понеділок — точно. Але ані завтра, ані післязавтра, а тим паче у понеділок я не підійшов до неї, не сказав їй про те, що я її не кохаю, що я можу їй дати певну суму грошей, щоб вона купила там собі якусь пудру чи якісь там таблетки, на яких  вона  сидить, і валила з миром. Я вже думав, що, можливо, ніколи не підійду, а якщо хтось і підійде, то це буде вона, і тоді лише, коли розлюбить, але тільки самому Богу, і то не факт, відомо, коли вона мене розлюбить. Але може бути така катавасія, що вона мене розлюбить і не підійде, не скаже, що вона мене розлюбила, що вона мене не варта, бо ж я такий хороший, а вона така брудна, скурвлена і тому подібне...

Мені вже не приносило задоволення спілкуватися з нею, мені вже не потрібен був секс, тим більше він перетворився на механічне тертя двох нікому не потрібних тіл. Ну, ви розумієте, всякі там гаєчки, шурупчики, пєстіки й тичинки, курс біології за шостий клас, сторінка 89 книжки, де намальований соняшник. Головне, щоб скрізь зберігалась національна специфіка і національно свідомий дух... навіть на книжках із біології...

Вечорами, щоб не бачити її, я йшов собі блукати темними алеями міста, іноді попиваючи пиво, зустрічаючись із друзями, але ані я їм, ані вони мені, не були потрібні... Приходячи додому, я знаходив її під дверима: вона чекала на мене, а мені хотілося її відшмагати батагом і погнати додому, але як я міг, як я міг так опускатися в її очах, я ж її ніколи не бив, ніколи не ображав, але зараз уже хотілося, хотілося зробити її життя до кінця нестерпним, щоб вона сама від мене пішла, хотілося її бити ногами, ламати її тендітні кістки, просто хотілося, щоб залишила мене у спокої...

Одного разу вона прийшла і, жуючи вівсяне печиво, сказала, що далі так продовжуватись не може, що у цьому дурнуватому волочінні немає жодного сенсу, що або я піду розберуся з її чоловіком, який весь час її пиздить, або вона від мене йде... Це мало бути тим пером жар-птиці, тим факін моментом, коли я міг стати вільним, як юемсі мобільним, надалі писати у газеті й жерти свою мівіну...

Я відповів їй, що її чоловік-скотина і, чесно кажучи, я його боюся. Ти просто сцикун, кричала вона. Так, погоджувався я. І був думав, що вона, закопуючи у глину всі компліменти, свої балони, заряджені лібідо, своє щастя, просто піде від мене, просто позбавить мене можливості терпіти те все, на що перетворилося моє життя...

Я не піду від тебе, сказала вона і розплакалась, кришачи ненависне мною вівсяне печиво...

І мені вже було байдуже, і вона вже була моєю сестрою, і я вже був цілком паралізований для того, щоб ще щось міркувати собі про подальше життя, і я вже був її братом,