Читати книгу - "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але, незважаючи на мою безсердечну відмову, вона мене менше любити не стала, просто вже не було того неземного, ельфійського вогника надії у її очах.
Іноді я відчував себе сволотою, останньою собакою, яка тільки наважилась бродити цією землею. Так, дійсно, чоловік її бив, а я навіть ні разу не прийшов і не заступився за неї, не сказав тому виродку, шо ей ти, Толян, скільки можна так знущатися, припустімо, зі Свєтки, ти, мав сказати я, давай зав’язуй, а то я приведу своїх пацанов і вони тебе опустять, а Толян мав відповісти, що він у труні бачив усіх моїх пацанов, тому що я півень і пацани мої півні... Тоді я мав приїхати з одним своїм другом-сцикуном на своєму фіаті, і сказати, що слиш, Толян, я ж сказав, шоб ти закінчував це свинство, припини лупцювати, припустімо, Свєтку, а він мені скаже, щоб я котився звідси, тому що незважаючи на те, що у мене задрочений фіат, у нього є друзі, які їздять на опелі, і ще, шо мій друг — сцикун і півень, як я. Звичайно, ретируватися — було б показати себе повним ідіотом, сцикуном і невдахою, та і тоді б у неї згасла остання у її житті надія. Надія на мене. І я мав знову ж таки приїхати до її чоловіка, але вже не з тим другом-сцикуном, а зі старими шкільними товаришами, які мене колись заганяли, а тепер хімічать якісь там напівзаконні справи. Привіт, сказав би я своїм товаришам. Двоє з них півжиття ходили на бокс. Привіт, скажуть вони мені, і так, по-дорослому, вже ж не діти, посміються, мовляв, що йому нада, хоча зрадіють, тому що як-ніяк колишній однокласник. Як справи, продовжать вони. Нормально, скажу я, хочте пива? Вони погодяться на пиво, і я пригощу їх не надто дорогим пивом, яке вони майже не п’ють, бо якщо щось і п’ють, то коньяк, який, як казав Бродський, пахне клопами, чи водяру, але ж водяру я майже не п’ю. П’ючи пиво, я розповім їм про те, що трапилось. І вони погодяться мені допомогти у тому випадку, якщо я виставлю їм поляну. І я ще напишу зо три статті, продам магнітолу, продам навіть сигналізацію з машини, яку мені батько подарував, привізши її з Німеччини. Отже, підемо ми до того Толяна розбиратися, щоб той, курва, Толян не пиздив мою, припустімо, Свєтку. Ми зустрінемось десь біля мого гаража, Толян прийде з друзями, і вони усі зустрінуться, і я там буду стояти, і тільки у мене будуть дригатися ноги і тремтіти руки, бо ж я один серед них усіх сцикун. Але для неї я не сцикун: я знайшов мужність зустрітися з її чоловіком, який її пиздить, з якимись страшними бандитами, байдуже, звичайно, що вони мої колишні однокласники, але все ж... І мої «пацани» зустрінуться з Толяном, і хтось із моїх пацанов крикне, бля, так це ж Толян! Толян, привіт! Дивися, з ним ще Рома і Вася. Шо, Толян, ще жереш ту свою наркоту. Давай краще з нами, бухати. І вони усі разом підуть бухати за мій рахунок, вижирати все, що було куплено на мої гроші, випивати також усе, що було куплено на мої гроші. І я з ними піду, бо мої колишні однокласники мене одного не залишать. Пішли, скажуть вони, з нами. Там уже поговоримо. І з’їм я лише два шматочки шинки і вип’ю двадцять грамів коньяку, який на дух не переношу. А вони з’їдять і вип’ють усе і, напившись, хтось із моїх скаже: «Толян, не бий більше, припустімо, Свєтку». І Толян скаже, що добре, не буду. Мій однокласник мені підморгне, мовляв, усе владнали, а ти боявся. І я у тому товаристві буду почувати себе якось непевно, навіть невпевнено, чужинцем, тому що я не розумію їхніх балачок, але розумію, що з цього усього вийде чудовий репортаж, до якого можна додати кров та іржавий (обов’язково іржавий) лом, яким один замочив іншого. І я вже хочу втекти звідси, і знаю напевне, що моїм однокласникам і Толяну разом з його друзями пофіг, чи є я, чи немає мене, але якщо я встану і піду, то вони, звичайно, образяться і скажуть, що я їх не поважаю, суто як пацанов, і мені знову буде якось не по собі. Я буду постійно підстрибувати на своєму стільці і якось тихенько й сором’язливо скажу: «Може, я піду?» А вони: «Куди тобі іти? Сиди з нами, ти ж нормальний пацан». Да, скажу я, нормальний, але все ж таки? Я вже згоден повністю зламатися і замовити ще якоїсь хавки та бухла, тільки б вони мене відпустили. Десь під дванадцяту ночі, коли у мене вже немає навіть власного «я», коли я програвся сам із собою у карти, на дуелі, у шахи, коли я перетворився на саму лише метаплазму, ми розійдемось. Я прийду додому, розплачусь, вип’ю кави та снодійного, ляжу і буду думати, чого ж життя таке паскудне, а близько третьої мені подзвонить її божевільна мати чи, в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цього ви не знайдете в Яндексі», після закриття браузера.