не можу розказати тобі всього того, що ти хочеш почути. Я можу говорити. І тоді ти можеш почути те, що хочеш. А навпаки - ні. Але і ти всього не запам’ятаєш. Сказане минає. Нам добре тепер, бо нам гарно говориться. Мені подобається слухати себе до тебе. У вас у родині ніхто не визнавав загальновизнаного синтаксису. Знаєш, які ваші фамільні фрази - є і є, треба і треба, безвідповідальна послідовність щільна, я так тебе дуже люблю… Вагання - це більше, ніж помилка, або менше. Але надовше. Кажуть, що твій дідо - мамин тато, він не тутешній, десь із Шарішу - мав маленький сад. Він мріяв там пожити на старості. Лежати на своїх лежаках із мушель слимаків, курити опіум і штурхати босою ногою шкляні кулі. Він обмурував невеличкий кавальчик землі, засіяв його добірною дрібною однорідною травою. Посередині закопав страшенно височезний стовп і пустив по ньому плющ, фасолю і дикий виноград. Поруч викопав яму і засипав її цілу черепашками слимаків. Казали, що щось таке він колись побачив за високим муром на Градчанах, коли заблудився там і поліз на черешню видивитися, куди далі йти. На тому лежаку він лежав, коли курив. Голову клав на великий плаский камінь, на якому росли самі лишайники. Він ходив у Білі Татри, визбирував якісь спори і заражував чи запліднював ними камінь. Ще сам повидував шкляні кулі, всередині яких були живі цикламени. Кулі можна було штовхати, вони котилися, цикламени переверталися і через якийсь час починали викручуватися, скеровуючись низом до землі, а верхом - до сонця. Сад знищили, коли мама була ще мала, і дідо втік з нею і всіма дітьми в гори. Франц також не місцевий. Ніхто не скаже тобі, звідки він прийшов, звідки ви родом. Він захотів жити в Ялівці, бо сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам’ятовувати. Був ще дуже молодий. Не знав, що так не буває, - це перше - життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно. А друге - нічого і так не мусиш запам’ятовувати, лапати насильно. Те, що має залишитися, приходить назустріч і проростає. Така собі ботанічна географія - вичерпність радості проростання. Я знаю, що перша Анна з’явилася вже тоді, коли Ялівець став модним. Звідусіль з’їжджалися пацієнти, щоб пити джин. Містечко виглядало вже так, як тепер, лиш не було твоїх придумок. Були збудовані маленькі готелі, пансіонати з барами. Там можна було пити самому в номері, на пару, в товариствах, три рази денно, натще і на ніч, або цілу ніч, або могли збудити в якійсь годині вночі і подати порцію до ліжка. Можна було лишатися спати там, де пив, або випивати з лікарем чи психотерапевтом. Я любив напиватися на гойданці. Анна дуже добре лазила по скелях. Вона відчувала вагу кожного фраґмента власної площі й уміла розкласти її на вертикальній стіні. Там нічого не треба бачити масштабно. І головне - ти завжди зі шнурком. Вона думала, що їй усе байдуже, а насправді почала боятися. Почала приїжджати до Ялівця після того, як сильно побилася. Бо знову могла добре лазити, але власне боялася. Не могла добре пояснити, бо майже не вміла говорити, хоч і думала кожним міліметром тіла. Франц тоді був удвоє більший, ніж тепер, - можеш собі уявити, що вони відчували. Франц ніколи нікому такого не оповідав. Але я знаю, що найкраще їм було тоді, коли Анна завагітніла. І це - не через мабуть. Чомусь заведено вважати, що закінченням певного сюжету є смерть. Насправді ж сюжети закінчуються якраз тоді, коли хтось народжується. Не ображайся, але коли ти народилася, закінчилася історія Франца і твоєї мами…).
Анні дуже подобалося, що писав Беда на обгортках, які ще пахли різними фруктовими чаями.
Генетично
1. Франциск вважав себе людиною поверховою. Любив поверхні. Почувався на них упевнено. Не знав, чи є сенс залазити глибше, ніж бачить око. Хоч завжди прислуховувався до того, що звучало за будь якими перетинками. І принюхувався до струменів, що виривалися з пор. Дивився на кожен рух, але, дивлячись на когось, не намагався уявити - що хто думає. Не міг проаналізувати сутності, бо переповненість зовнішніх деталей давала досить відповідей. Він не раз зауважував, що цілком задовольняється тими поясненнями різних явищ, які даються побачити, не потребуючи доступу до знання про глибинні зв’язки між речами. Найчастіше він користувався найпростішою фігурою мислення - аналогією. Переважно думав про те, що на що подібне. Точніше - що нагадує що. Тут він перемішував форми зі смаками, звуки із запахами, риси з доторками, відчуття внутрішніх органів з теплом і холодом.
2. Але одне філософське питання цікавило його по-справжньому.
Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як величезне людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину в енциклопедії (з усіх книжок Франц визнавав лише енциклопедичний словник Лярусса, і його бібліотека складалася з кільканадцятьох доступних ляруссівських перевидань).
Однією з його розваг було постійне придумування статей із кількох слів чи речень у стилі Лярусса - про всіх, кого він знав чи зустрічав. Статті про себе він навіть записував. За роки їх набралося кілька сотень. І хоча кожна містила щось, що відрізняло її від інших, усе ж його - хай ще не закінчене життя - вміщалося в кількадесят добре впорядкованих слів. Це захоплювало Франца і, не перестаючи дивувати, давало надію на те, що жити так, як він, - цілком добре.
3. Ще одним доказом його власної поверховості було те, що Франциск нічого не знав про свій рід. Навіть про тата і маму знав лише бачене в дитинстві. Вони чомусь ні разу не говорили з ним про минуле, а він ніколи не додумався хоч про щось запитати. Ціле дитинство лиш малював на самоті все, на що дивився. Батьки померли без нього, він тоді вже мав свого вчителя в іншому місті. Зрештою, якось Франциск зрозумів, що жодного разу, навіть у перші роки життя, не намалював ні маму, ні тата. Їхня редукція була майже абсолютною.
Мабуть, саме страх продовження такої пустки змусив його розказувати доньці якнайбільше всілякого про себе. Навіть про будову світу він намагався викласти так, щоб Анна завжди пам’ятала, що про те чи
