Читати книгу - "БотакЄ"

Хронологічно

1. Себастян залишився в Ялівці восени 1913 року. Тоді йому було двадцять років. Він народився з іншого боку Карпат - на Боржаві - в 1893 році. В 1909-му цілий місяць мешкав з батьками у Трієсті, а через рік поїхав воювати до Африки. Додому вертався через Чорне море і Констанцу, далі - Роднянські гори, Гринява і Піп Іван. Пройшов Чорногору, пройшов під Говерлою і Петросом. Була пізня осінь 1913-го.

2. Ялівець з’явився двадцять п’ять років перед тим.

Це місце вигадав Франциск, якого частіше називали Францом. Двадцять років Франциск жив у містах - Львові, Станіславі, Вижниці, Мукачевому. Він учився рисувати лише в одного графіка (той працював колись із Бремом, а потім робив і підробляв печатки) і мусив, і хотів, і міг переїжджати за ним з місця на місце. Якось йому показали фотоапарат, і він перестав рисувати. Однак трохи пізніше відразу за Моршином помер ілюстратор, що супроводжував краківського професора ботаніки - вони їхали в Чорногору описувати рослини Гуцульщини. В Станіславі професор надибав Франца, і через кілька днів той побачив місце, де почувся на місці - сродно і щасливо. Через рік Франциск вернувся туди і почав будувати містечко.

А ще через п’ять років Ялівець був найхимернішим і досить модним курортом Центральної Європи.

3. Анна, через яку Себастян залишився в Ялівці, спочатку називалася Стефанією. Справжньою Анною була її мама - Францискова жінка. Вона лікувалася від страху висоти, бо була альпіністкою. Приїхала на курорт разом зі своїм приятелем - спелеологом. Вони робили одне і те ж найкраще у світі. Лиш вона лізла догори, а він - вниз, але обом найбільше бракувало простору. Коли Анна завагітніла від Франциска, то вирішила народити дитину тут, у Ялівці. А коли народилася Стефанія, то Анна вже нікуди не хотіла вертатися.

Вона загинула на дуелі, на яку її викликав її чоловік. Франциск відразу переінакшив Стефанію на Анну. Він сам виховував доньку аж до того дня, коли запросив до їхнього дому Себастяна, який вертався з Африки на Боржаву. Тоді Франциск побачив, що відтепер вона буде або слухатися іншого чоловіка, або не зважатиме ні на кого.

Листи до і від Беди

1. Єдиною людиною, яка знала їх усіх упродовж кількох десятиліть, був старий Беда. Казали, що він з Непростих. В усякому разі Беда знався і з ними. Коли Франц навчив Анну читати і писати, - довший час він не хотів, щоб вона вміла, бо розумів, що Анна буде не писати, а записувати, і не читати, а перечитувати, а це здавалося Францові непотрібним, - вона захотіла довідатися більше про початок Ялівця, про маму. Таке міг знати лише старий Беда, і вона писала йому листи із запитаннями. Відповіді приходили або дуже скоро, або йшли так довго, що здавалося, ніби цього разу була вказана неправильна адреса (за якою не мешкав навіть хтось такий, хто б міг відписати, що Беди там не може бути ніколи).

Якраз тоді Беда почав жити в панцернику, переїжджаючи з місця на місце, але не переходячи межі певного кола, центром якого був Ялівець. Колись Беда розповів одну історію.

2. Коли він перший рік прожив у своєму панцернику, то думав, що не зможе забути жодної його дрібної деталі до кінця життя. Потому панцерник наїхав на міну, забуту італійцями, які будували тунель на Яблуницькому перевалі. Беда мало не помер. Його забрали якісь гуцули. Тіло було цілком зранене, і не так, як ножем, шаблею чи сокирою, а так, ніби повідкривалися щілини в землі. Його запхали в бочку з медом і поїли козячим молоком, звурдженим у перегрітому вині. А панцерник заходилися ремонтувати циганські скрипалі. Через дев’ять місяців Беда виліз із меду. Панцерник стояв у саду, і діти, стоячи на ньому, струшували з дерева осінні яблука. Здається, сніжний кальвін. Тож Беда думав, що запам’ятав свого воза назавжди. Він видряпався, швидко слабнучи, по драбинці до люка і зрозумів, що не пам’ятає, як цією драбиною ліз дев’ять місяців тому. Заплющив очі і не зміг собі уявити, де що є там, де все було таким знаним. Заспокоював себе тим, що стала іншою шкіра. Або тим, що під час ремонту скрипалі відкинули якісь деталі. І не зміг себе заспокоїти. Так писав старий Беда.

Анна слала йому листи із запитаннями про свою родину. Він відписував, відповідаючи на запитання, і завжди дописував ще щось про себе, хоч вона того не просила, але читала з цікавістю.

3. Деякі Аннині листи виглядали якось так.

…я не прошу, щоб ти розказував усьо…

…я тобі також хочу багато всякого сказати про Ялівець, Франциска, маму, Непростих. Ти ж єдиний на цілий світ, хто знав їх усіх…

…я сама не знаю - пощо мені це, але я їх відчуваю без голосів. Я відчуваю своє тіло, я починаю думати так, як воно. Раптом розумію, що я не самостійна. Я залежу від них усіх, бо ними теж думає моє тіло…

…мені не зле від такої залежності, але хочу знати - що в мені чиє: що Францове, що мамине, що Непростих, що від Ялівця, а що моє…

…вагання - це щось більше, ніж помилка…

…кажи ще щось…

…розказуй далі…

…як давно виглядав Ялівець…

…я так кажу: я так тебе дуже люблю, є і є…

…я знаю, що мама з’явилася вже тоді, коли Ялівець став модним. Таких курортів більше у світі не було…

…про всіх наших попередніх тато завжди говорив через слово мабуть…

4. Старий Беда відписував (Якби я пам’ятав усе, що вони казали, що ми говорили. Навіть без того, що оповідав я. І якби вони розказували тоді мені все те, що вони говорили без мене. Але ж вони теж мало що пам’ятали, крім кількох фраз. Коли ж ти не пам’ятаєш, як казав, як тобі казали, то нікого нема. Ти не почуєш голосів. Треба чути голос. Голос живий і голос оживлює. Голос сильніший від образу. Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою - ніколи не відкидай власних інтонацій. Він цілу війну говорив тим самим голосом, що завжди. Я не можу говорити з тобою другий раз лиш про це. Я