Читати книгу - "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

— Це ми, Шмигуне, — радісно обійняв друга Гаврик.

— А ви мені не снитеся? Я ж іще не розкопав вас.

Тільки тепер Гаврик зрозумів, звідки ця купа каміння: Шмигун розбирав завал, щоб урятувати їх.

— Спасибі, друже! Просто ми знайшли інший вихід.

— Гаразд, — позіхнув лепрехун, — розкажете завтра. А зараз давайте поспимо.

— Слушно, — кивнув Гаврик і почав умощуватися поруч.

— Шмигуне, а де твій капелюх? — спитав Петяка. — Можна, я в ньому ляжу?

— Лягай на здоров’я, він десь тут, поруч.

— Присвіти, Гаврику, — попросив горобчик.

Гаврик знову запалив сірника.

— Йой!!! — не своїм голосом знову запищав Петяка. — Упир!

Він побачив Стрілку, що розпластався на камінні.

— Заспокойся, він уже нікому не заподіє зла, — заспокоїв Петяку Шмигун.

— А як це ти його вхекав? — здивувався бука.

— Це не я, це помідор, — відповів лепрехун.

— Помідор? — в один голос проказали Гаврик з Петякою і поглянули на ноги Шмигуна.

— Черевик?!. — ошелешено промовили вони, побачивши на обох лепрехунових ногах взуття.

— Гаразд, гаразд, — сказав лепрехун, бачачи, що друзі не заснуть, доки не почують пояснення. — Я зараз усе розповім.

Але вам доведеться поділитися новинами зі мною.

До ранку друзі обмінювалися розповідями про пригоди.

Про сон ніхто й не згадав…

Смарагдова Книга

Зранку Гаврик, Шмигун і Петяка стали досліджувати Чорне озеро. Вони мусили знайти спосіб дістати з його дна Смарагдову Книгу. Якби ж це була звичайна водойма з простою водою, проблем би вони не мали: спробували б допірнути до Книги й узяти її. Чорне озеро заповнене магічною смолою, що вбиває будь-яке живе створіння. Про пірнання і не йшлося.

— От було б добре, якби Нарит випив усю смолу з озера, — мовив Гаврик. — Ми б тоді просто прийшли й забрали Книгу.

— Я до цього часу не второпаю: як це смола не вбиває чаклуна, а навпаки — додає йому сил? — знизав плечима Шмигун.

— Він же чаклун, — писнув Петяка. — Мабуть, знає спеціальне заклинання.

— Справді, без магії тут не обійтися, — погодився Шмигун.

— Або без мене. — За спинами буки і лепрехуна почувся знайомий голос.

Вони обернулися й побачили Понтія. Пугач сидів на камені й перебирав дзьобом пір’я.

— Ти звідки взявся? — здивувався Гаврик.

— Я прибув сюди ще вчора, думав, ви в моїй печері. Але…

— Що але? — спитав лепрехун. — Чому ти не прилетів до печери? Ми були біля неї.

— Та… — знітився Понтій. — Було вже темно… Словом, я боявся наскочити на якусь небезпечну скелю.

— Кого ти хочеш обдурити? — пхекнув бука. — Ти ж уночі бачиш краще, ніж удень. Та й місцину знаєш, як свої чотири пазурі… Що сталося?

— Ну… якщо чесно… я трохи… Ну, не те що злякався…

— Як не соромно, Понтію, — сказав Гаврик, — ти ж ніколи не був боягузом.

— Еге, шановні мої, там, біля печери, хтось так гарчав! Невже ви нічого не чули?

Гаврик і Петяка ледве на пуп не крикнули від сміху.

— Що тут смішного? — набурмосився пугач. — Теж мені герої знайшлися…

— І справді, що смішного? — не міг нічого втямити Шмигун.

— Та… та нічого, — крізь сміх промовив Гаврик. — Не ображайся. Просто ми з Петякою теж учора злякалися невідомої потвори, що там гарчала.

— Ми думали, — додав горобчик, — що то помідор їсть Шмигуна.

— До речі, а де ж твій помідор? — Тільки зараз Понтій помітив, що кровожера немає. — І звідки черевик?

— Та, довга історія, потім розкажу, — махнув рукою лепрехун.

— То хто ж тоді тебе їв? — не міг нічого зрозуміти пугач.

— Ніхто мене не їв! — уже сердився Шмигун. — Ото причепилися.

— Ви що, змовилися говорити загадками? — зітнув крильми Понтій.

— Пояснюю, — усміхнувся Гаврик, — і ти, і ми з Петякою думали, що гарчить хтось дуже страшний, великий і потворний…

— Інакше й не може бути, — закліпав очима пугач, — я зроду не чув мерзенніших звуків.

— Так-так, і ми теж, — погодився бука. — Але біля печери ніхто не гарчав.

— Як це?

— То був наш Шмигун.

— Я не гарчав! — обурився лепрехун.

— Він не гарчав, — сказав і Понтій.

— Ні, Шмигуне, ти просто хропів.

— Чекай, — звів брови пугач, — ти хочеш сказати, що я вчора злякався Шмигуна?

— Точно. І ми теж.

— Дожився! — сів на хвіст Понтій.

— Узагалі-то, — опирався лепрехун, — я ніколи не хроплю. Ну, хіба що… В мене вчора був важкий день.

— Пусте, друже, не переймайся. — Бука поплескав Шмигуна по плечу. — Нехай краще Понтій розкаже нам про свої успіхи.

— Нічого розказувати, — понурив голову пугач. — Немає ніяких успіхів.

— Що, Джульєтта залишилася в Долині? — стривожився Гаврик.

— Та ні. Я не знайшов її.

— Як так? — спитав Петяка.

— Я заблукав. Хотів подалі обминути Курячий вулкан із тими, хай їм грець, курми, та й заблукав. Насилу назад дорогу знайшов. Я думав, що Джульєтта випередила мене й уже приєдналася до вас.

— От тобі й маєш, — засмутився Гаврик. — Ні Джульєтти, ні Книги, ні нового короля буків.

— До речі! — раптом наче ожив Понтій. — Про Книгу. Я зараз летів над озером, і в одному місці смола видалася мені не чорною, як скрізь, а зеленкуватою. Гадаю, через Книгу. Вона там.

— А що з того? — буркнув Шмигун. — Все одно ми не зможемо її дістати.

— Є ідея! — зненацька вигукнув Гаврик. — Але тобі, Понтію, доведеться ризикнути.

— Я готовий, — завзято стріпнувся пугач з думкою поновити своє добре ім’я, заплямоване невдалими пошуками Джульєтти. Гаврик швидко пояснив птахові, що слід робити.

Над спокійним ранковим плесом озера було навдивовижу ясно. Звичний синюватий туман не кублився понад смолою. Її не розтривожена вітром, гладенька поверхня з висоти польоту здавалася твердою.

Понтій набрав повні груди повітря і каменем ринув донизу.

Озеро ніби цього й чекало, а його вдаваний спокій був звичайною хитрістю холоднокровного мисливця. Так рослина росичка безпечним і навіть привабливим виглядом заманює свою здобич — мух, щоб слушної миті стулити ненажерливу пастку.

Озеро вкрилося пухирями й вистрелило.

Понтію було несолодко. Він метався з боку в бік поміж смертоносними струменями й бризками смоли. Варто було схибити хоча б на сантиметр, і пугача було б збито.

Але він настирливо провокував озеро на нові й нові постріли, намагаючись кружляти там, де здіймалася велика зеленувата смоляна бульбашка.

Вона росла й росла, стаючи схожою на гігантський кавун, та чомусь ніяк не могла дозріти й вистрелити в небо, як решта пухирів.

Та ось нарешті зелений пухир переповнився й вибухнув. Із нього простісінько в напрямку Понтія вирвався потужний зеленкуватий струмінь. Він ніс щось сліпучо-зелене.

Це була Смарагдова Книга буків.

Понтій не мав права схибити. Він на льоту схопив Книгу і з останніх сил піднявся на недосяжну