Читати книгу - "Острів Скарбів"

Розділ 12

Воєнна рада

Моряки повибігали на палубу з кают і кубрика, зчинивши гамір і метушню. Я вискочив із бочки, прослизнув за фок-зейль, завернув до корми, вийшов на відкриту палубу і побіг разом із Гантером і доктором Лівсі на напнуту вітром скулу. Тут уже зібралась уся команда. Туман розсіявся відразу після того, як зійшов місяць. Далеко на південному заході ми побачили дві низькі гори, між ними було десь зо дві милі, а за ними височіла третя, вона ще була оповита туманом. Усі три гори мали правильну конічну форму.

Я дивився на них ніби крізь сон, я ще не міг повірити, що вибрався з бочки живим. Накази капітана Смоллета повернули мене до реальності. «Іспаньйола» стала дещо крутіше до вітру і взяла курс у напрямку острова зі східного боку.

Коли всі накази капітана були виконані, він запитав:

— Гей, хлопці, чи не бачив хто із вас цієї землі раніше?

— Я бачив, сер, — відгукнувся Сільвер. — Тут ми поповнювали запаси прісної води, коли я був коком на торговому судні.

— Мені здається, що кинути якір найкраще в південній частині, за оцим маленьким острівцем? — запропонував капітан.

— Так, сер. Цей острівець називається Острів Скелета. Раніше він був пристанищем піратів, один матрос з нашого корабля знав усі назви, якими нарекли пірати тутешні місця. Північна гора — Фок-щогла. А від неї на південь — ще дві: Грот-щогла і Бізань-щогла. Найвищу гору, яка зараз укутана туманом, Грот-щоглу частіше називають Підзорною Трубою. А все тому, що пірати на ній любили влаштовувати пункт спостереження, коли стояли тут на якорі й чистили днища своїх суден. Прошу вибачення, але зазвичай вони лагодили свої судна тут.

— Я маю карту, — сказав капітан Смоллет, — подивіться, це той острів?

Коли карта потрапила до рук Довганя Джона, очі його аж засвітилися. Але тінь розчарування одразу погасила те світло. То була не та карта, яку ми знайшли на дні скрині Біллі Бонса. Це була її майже точна копія. На ній позначалося усе: назви, висоти і глибини, бракувало лише трьох червоних хрестиків і рукописних заміток. Хоч як було прикро Сільверові, він стримався і нічим не видав свого розчарування.

— Так, сер, — сказав він, — саме той. Його прекрасно накреслено. Цікаво, хто це зумів так намалювати карту… Пірати — люди невчені… А ось і стоянка капітана Кідда, так само називав її і той матрос. Тут сильна течія на південь. Ближче до західного берега вона повертає на північ. Дуже правильне рішення, сер, — продовжував Сільвер, — я маю на увазі крутий бейдевінд. Якщо ви маєте намір увійти в бухту, привести до ладу корабель після плавання, кращого місця годі й шукати.

— Дякую, — сказав капітан Смоллет. — Коли мені буде потрібна допомога, я неодмінно звернуся до вас. Зараз ви вільні.

Я був шокований тим, що Джон впевнено і так відверто виказав свою обізнаність острова. Вимушений зізнатися, що злякався, коли він підійшов до мене. Звісно, він не знав, що я сидів у бочці і чув сьогоднішню піратську нараду. Та жах проймав мене від його лукавства, жорстокості та абсолютної владності над командою корабля. Не знаю, як мені вдалося не здригнутися, коли він підійшов і поклав руку мені на плече.

— Непогане місце, цей острів, — дружелюбно сказав він. — Так, непогане місце для шибеників. Ти зможеш купатися, лазити по горах, ганятимешся за дикими козами. Ти сам будеш скакати горами, як дикий козлик. На цьому острові я сам відчуваю себе хлопчиськом і навіть ненадовго забуваю про свою дерев'яну ногу. Як добре бути хлопчиськом і мати на ногах десять пальців! Якщо ти захочеш піти ознайомитися з островом, скажи старому Джону і він підготує тобі попоїсти на дорогу.

І, по-дружньому поплескавши мене по плечу, пошкутильгав собі.

Капітан Смоллет, сквайр і доктор Лівсі про щось говорили на шканцях. Я хотів розповісти все, про що дізнався, якомога скоріше. Але побоявся перервати їхню розмову, коли це могли побачити інші. Я вештався неподалік від них, придумуючи, як розпочати розмову, і раптом доктор Лівсі покликав мене до себе. Він забув свою люльку внизу і хотів послати мене за нею, бо довго без неї не міг. Підійшовши до нього настільки близько, щоб ніхто не зміг нас підслухати, я прошепотів:

— Докторе, мені треба з вами поговорити. Нехай капітан і сквайр спустяться в каюту, а потім під будь-яким приводом ви покличете мене. У мене жахливі новини.

— Дякую, Джиме, це все, про що я хотів дізнатися, — сказав він голосно, роблячи вигляд, ніби щойно запитував мене про щось.

Потім повернувся до своїх співрозмовників. Вони продовжили бесіду невимушено, абсолютно спокійно, ніхто з них не підвищив голосу і не присвиснув, проте я точно знав, що доктор Лівсі передав їм моє прохання. Потім капітан наказав Джобові Ендерсону скликати всю команду на палубу.

— Хлопці, — сказав капітан Смоллет, звертаючись до матросів, — я хочу поговорити з вами. Перед нами земля. Ця земля — і є той острів, до якого ми пливли. Ми всі знаємо, який щедрий містер Трілоні. Він запитав мене, чи добре працювала команда під час подорожі. І я відповів, що кожен із вас старанно виконував свої обов'язки і що мені ніколи не доводилося повторювати свої накази двічі. Містер Трілоні, я і доктор ідемо до каюти випити за ваше здоров'я і за вашу удачу, а вам сюди подадуть грогу, аби ви могли випити за наше здоров'я і за нашу удачу. Якщо вам цікаво, що я про це думаю, то… сквайр дуже люб'язний, що пригощає нас випивкою, адже так? Пропоную крикнути на його честь «слава».

У тому, що всі разом закричали «слава», не було нічого дивного. Це давній моряцький звичай. Але воно прозвучало так гучно і дружно, що, зізнаюсь, у ту хвилину було важко повірити, що ці люди мають намір вирізати нас усіх до одного.

— Слава капітанові Смоллету! — загорланив Довгань Джон, коли затих перший вигук.

І цей заклик підхопила уся команда корабля дружно і весело.

Під привітні крики три джентльмени спустилися в каюту.

Дещо пізніше вони послали слугу за мною.

Коли я ввійшов, вони сиділи за круглим столом. На столі стояла пляшка іспанського вина і таріль з родзинками.

Доктор курив, тримаючи свою перуку на колінах, а це, як я зрозумів, було свідченням його сильного