Читати книгу - "Острів Скарбів"

— Ну ж бо, Гокінсе, — сказав сквайр, — ти хотів нам щось повідомити. Говори.

Коротко я розповів усе, що підслухав, сидячи в діжці. Ніхто з них мене не перебивав, поки я не закінчив. Вони не зводили з мене очей і сиділи непорушно.

— Джиме, сказав доктор Лівсі, — присядь.

Вони запросили мене до столу, дали мені чарку вина, насипали в долоню родзинок, і кожен із них по черзі, кланяючись, випив за моє здоров'я, щастя і хоробрість.

— Так, капітане, — сказав сквайр, — ви були праві, а я був неправий. Визнаю себе віслюком і покірно чекаю ваших розпоряджень.

— Я такий самий віслюк, як і ви, сер, — заперечив капітан. — Якщо команда готується до бунту, це неодмінно в чомусь проявляється. Кожен, хто не сліпий, помітить, що щось не так, і якось цьому зарадить. А от ця команда зуміла приспати мою пильність.

— Капітане, вас перехитрив Джон Сільвер. Він надзвичайна людина. — І він надзвичайно гарно виглядав би підвішеним на реї, — заперечив капітан. — Та всі ці балачки тепер ні до чого. З усього, що ми зараз почули, я зробив певні висновки. З дозволу містера Трілоні, ознайомлю вас із ними.

— Тут ви, капітан, сер, розпоряджайтеся! — пафосно сказав містер Трілоні.

— По-перше, — сказав капітан Смоллет, — ми змушені продовжувати те, що розпочали, бо мости для відступу для нас перекриті. Якщо я бодай натякну на повернення, вони тієї ж миті здіймуть бунт. По-друге, ми ще маємо час — як мінімум доти, поки не відшукаємо скарби. По-третє, в команді мусили залишитися вірні люди. Рано чи пізно, а нам все одно не уникнути бою з цією бандою. Я вважаю, що найкращий захист — це напад. Тому пропоную напасти на них першими, несподівано, у найбільш непідходящий для них момент. Здається, ми можемо покластися на ваших слуг, містере Трілоні?

— Як на мене самого, — запевнив сквайр.

— Їх є троє, — вголос лічив капітан. — А ще нас троє, і Гокінс, отже, семеро. А на кого з команди можна покладатися?

— Вірогідно, на тих, кого Трілоні найняв сам, без допомоги Сільвера, — мовив доктор.

— Ні, — заперечив Трілоні. — Адже Гендса теж наймав я сам.

— Правду кажучи, мені також здавалося, що Гендс надійний, — зізнався капітан.

— Важко повірити, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Слово честі, відчуваю непереборне бажання розбомбити цей корабель ущент!

— Отже, джентльмени, — продовжив капітан, — вибирати нам нема з чого. Єдине, що ми можемо, це вичікувати слушної нагоди. Це нелегко, я знаю. Приємніше було б напасти на них просто зараз. Але ми не можемо цього зробити, доки не з'ясуємо, хто з команди вірний нам. Пильнувати, бути надзвичайно обережними і чекати — це все, що я можу запропонувати.

— Зараз серед нас найважливіша людина — Джим, — сказав доктор. — Серед матросів він як свій, а до того ж він спостережливий хлопець.

— Гокінсе, я також повністю покладаюся на тебе, — сказав сквайр.

Мушу визнати, що я дуже боявся не виправдати їхньої високої довіри. Але обставини склалися так, що мені й справді довелося врятувати їм життя.

А поки що із двадцяти шести осіб ми могли покластися лише на сімох. Один з тих семи був, нагадаю, я, підліток. Якщо ж брати до уваги лише дорослих, то нас було шестеро проти дев'ятнадцяти.

Частина третя

Мої пригоди на острові

Розділ 13

Як розпочалися мої пригоди на острові

Уранці острів виглядав зовсім інакше, ніж учора. Хоча вітер і вщух, за ніч ми все ж значно просунулися вперед, і на ранок були вже за півмилі від низького східного берега. Більшу частину острова займали ліси. Сірість і одноманітність панували на острові. Подекуди їх скрашували жовті смуги піщаних берегів і де-не-де зеленіли хвойні дерева, найімовірніше, сосни. Вони росли то поодиноко, то купами і височіли над рівнем лісу. Загалом острів виглядав похмурим і нудним. Вершини усіх гір були просто гострими голими скелями. Форми усіх гір були дивними, та найбільше враження справляла Підзорна Труба. Вона була вища за інші гори на триста, а то й чотириста футів, її схили були стрімкі, а зрізана, майже пласка вершина, нагадувала п'єдестал.

Океан гойдав нашу «Іспаньйолу» так сильно, що аж вода стікала в шпігати. Снасті напиналися, як струни, стерном водило з боку в бік, увесь корабель тріщав, стогнав і дрижав, як фабричний цех. Я вчепився рукою в бакштаг, бо відчув, що мене нудить. Усе попливло перед очима. За період подорожі я вже звик до моря і, коли корабель розсікав хвилі, почувався добре, але коли ми стояли на якорі, а хвилі гралися кораблем, як пляшкою, мені було зле, особливо вранці натщесерце.

Що на мене справило таке гнітюче враження, сам не збагну. Може, шторм, може, ці сірі непривітні ліси і дике голе каміння, чи гуркітливий прибій, який несамовито бив круті береги… Взагалі-то я мав би втішитися, побачивши землю після такого довгого перебування в морі, адже і сонце було гаряче та яскраве, довкола літали птахи і з криком ловили рибу в морі, але мене чомусь нудило і трясло. З першого погляду я зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку нам довелося важко працювати. Оскільки вітру не було, ми мусили спустити шлюпки, протягти шхуну на буксирі зо три-чотири милі, обігнути мис і ввести її у вузьку протоку за Островом Скелета.

Я всівся в одну зі шлюпок, хоча роботи для мене там не було. Сонце пекло нестерпно, матроси бурчали, проклинаючи свою важку роботу. Нашою шлюпкою правив Ендерсон. Замість того, щоб стримувати інших, він сам бурчав і лаявся, ба, навіть гірше за інших. — Нічого-нічого, — сказав він і вилаявся. — Ще трохи, і все це скінчиться…

Те, що всі нервували, мені здалося поганим знаком. Досі матроси працювали старанно й охоче. Непривітний вигляд острова нанівець звів дисципліну.

Довгань Джон увесь час стояв біля стернового та допомагав йому вести корабель. Він знав протоку як свої п'ять пальців і зовсім не дивувався, що за кожним заміром виявлялося глибше, ніж позначено у відповідних місцях на карті.

— Ця вузька протока поорана океанським відпливом, — пояснював він. — Відплив поглиблює її щоразу, ніби лопатою копає.

Ми зупинилися точнісінько в тому місці, де на карті був позначений якір. Третина милі відділяла нас від основного острова і третина милі — від Острова Скелета. Дно було чисте, піщане. Шумно опускаючись на