Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Ми купимо його, ви на цьому ще й добряче заробите, — запевнила його місіс Шелбі.

— Згода! Мені байдуже кому продати, аби вигідно. Якось же треба жити, пані! Кожен піклується про заробіток.

Місіс і містера Шелбі аж пересмикнуло від нахабної поведінки работорговця, але вони щосили намагалися не виказувати своєї відрази до нього. Що більш явно виявлялися грубість і безсердечність цього типа, то болючіше стискалося серце місіс Шелбі при думці, що він може упіймати Елізу з дитиною, то кмітливішою вона ставала, то хитріше, по-жіночому, поводилася, тільки б затримати Гейлі ще хоч на хвилину. Вона йому привітно усміхалася, підтакувала, весело підтримувала бесіду — тобто робила усе можливе і неможливе, щоб час спливав непомітно.

Рівно о другій по опівдні Сем і Енді підвели до ґанку коней. Здавалося, що вранішні перегони лише розбудили у скакунів бажання руху.

Сем, аж виблискуючи після ситного обіду, виявляв готовність негайно вирушати на лови утікачів. Коли Гейлі підійшов до конов’язі, Сем, не шкодуючи похвал на свою адресу, почав вихвалятися перед Енді: мовляв, якщо за справу береться він, то вона однозначно буде успішною.

— Ваш господар не тримає псів? — задумливо поцікавився Гейлі, вже вкладаючи ногу в стремено.

— У нас ціла зграя псів, сер! — аж підскочив Сем. — Ось, до прикладу, Бруно — не якийсь там дворовий пес, а хижий звір. А ще майже у кожного негра є по собаці.

Гейлі презирливо фиркнув, поганими словами оцінивши дворових псів обійстя, на що Сем промимрив:

— За що він так про них?..

— А нишпорок, які беруть слід негрів-утікачів, у вашого господаря не знайдеться? Та що я питаю, якщо знаю відповідь? Звісно, він їх не тримає.

Сем зрозумів його одразу, та все ж прикинувся простачком:

— Наші пси мають нюх добрий, куди тим нишпоркам до них! Саме такі нам і потрібні. Щоправда, їх треба добряче нацькувати. О-о, тоді вони багато на що спроможні! Хоча б Бруно… — він свиснув великому ньюфаундленду, і той миттю підбіг на його поклик.

— До дідька ваших покоєвих песиків! — розгнівано верескнув Гейлі, вмощуючись у сідлі. — Годі вже. Покваптеся!

Сем виконав цей наказ негайно, встигнувши, однак, непомітно штрикнути Енді пальцем під бік. Хлопець не стримався і пирснув, за що розлючений не на жарт Гейлі замахнувся на нього батогом.

— Ти, Енді, не перестаєш мене дивувати! — із напускною серйозністю повчав його Сем. — Тут така серйозна справа, а тобі аби лиш «ги-ги-ги» та «га-га-га»! Такі помічники містерові Гейлі ні до чого.

— Поїдемо до ріки, — рішуче заявив работорговець, коли вони виїхали на межу обійстя. — Усі ці світлі негри тікають підпільною дорогою.

— Точно! — улесливо гукнув Сем. — Містер Гейлі з першого разу поцілив просто в яблучко! Тепер я ось що скажу: до ріки можна потрапити і старою дорогою, і новою — це вже на розсуд містера Гейлі.

Простакуватий Енді здивовано вирячився на Сема, вперше почувши про дві дороги до ріки, проте миттю збагнув його задум і підтвердив останні слова.

— Гадаю, — вів далі Сем, — що Ліззі вибрала стару дорогу, бо там рідко зустрінеш кого-небудь.

І хоча досвідчений Гейлі не звик нікому довіряти, цього разу він купився.

— Хіба можна вам вірити? Збрешете і оком не змигнете!.. — замислився він.

Ця репліка так розвеселила Енді, що він від’їхав трохи вбік і щиро розсміявся, мало не випавши з сідла. А от Сем тримався, як годиться, і жоден мускул не поворухнувся на його обличчі.

— Як скажете, сер, їхати прямо, так і буде. Нам усе одно. Якщо добре подумати, так навіть певніше буде.

— Звісно, вона вибрала безлюдну дорогу, — продовжував Гейлі розмірковувати вголос, не звертаючи уваги на своїх супутників. А Сем тим часом продовжував заплутувати сліди:

— Хоча, хто її знає! Ніколи не знаєш, що у тої жіноти у головах за думки рояться. Думаєш, вчинять так і так, а виявляється, усе навпаки. Вони такі… Якщо ви думаєте, що вона пішла старою дорогою, сміливо рушаймо новою і тоді точно натрапимо на її слід. Я ось думаю, що Ліззі вибрала нову дорогу.

Такі глибокі роздуми раба щодо жіночої натури не переконали Гейлі, що потрібно їхати новою дорогою. Він рішуче заявив, що їхати слід старою дорогою і запитав у Сема лише, коли вони до неї дістануться.

— Та тут недалечко, — відповів Сем, підморгнувши Енді. Трохи помовчавши, додав: — Та все ж я вважаю, що нам не треба їхати нею. Я там ніколи не бував. Вона безлюдна, ще, не доведи, Господи, заблукаємо!

— І все-таки їхатимемо старою! — заявив Гейлі.

Не звертаючи уваги на останню репліку работорговця, Сем вів далі:

— А ще я згадав, що наші казали, буцімто вона при річці перегороджена. — Правда, Енді?

Енді відповів, що також ніколи не їздив тією дорогою і знає про неї лише з розповідей. Гейлі, який звик вибирати золоту середину, обрав таки стару дорогу. Він вирішив, що Сем, не обережно згадавши про неї уголос, тепер хоче за всяку ціну відвести його від Елізиного сліду.

Тож, коли Сем показав, куди треба їхати, він пришпорив коня і наказав неграм не відставати.

Колись давно ця дорога й справді вела до ріки, але з відкриттям нової нею вже ніхто не їздив. Перші декілька миль по ній ще якось можна було просуватися, але далі вона впиралася в обгороджені поля і приватні ферми, і Семові це було прекрасно відомо. Енді ж і справді не знав про існування ще однієї дороги, бо на момент його народження її вже було забуто. Тому він покірно їхав за Гейлі, скаржачись час від часу, що тепер Джеррі остаточно зіб’є собі ногу.

— Краще помовчте обидва, — гримнув Гейлі. — Мене не одуриш! Скільки б ви не скавчали, я з цієї дороги не зверну.

— Ваше право, — покірно відповів Сем і так багатозначно підморгнув Енді, що тому довелося дуже постаратися, щоб знову не вибухнути реготом.

Оптимістично налаштований Сем поводився дуже активно: то крутився навсібіч, то помічав «чийсь капор» на вершечку дальнього пагорба, то запитував Енді: «А це, бува, не Ліззі біжить он тією низинкою?» Слухаючи слова негра, Гейлі самовпевнено скеровував коня у найважчі, кам’янисті і нерівні ділянки шляху, де тварині йти було просто неможливо.

Незабаром вершники галопом спустилися з крутого косогору до великої комори. У дворі біля неї нікого не було, певно, усі фермери працювали в полі. Але оскільки комора стояла посеред дороги, було зрозуміло, що далі шляху немає.

— А що я казав, сер! — старанно удаючи ображеного, пробурчав Сем. —