Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

підписом, аби тебе всюди на нічліг прийняли і нагодували, — але не повірять, що ти можеш мати такий документ, і запруть тебе в темницю. Чи сяк, чи так — користі не будеш мати. А є у мене замок, та чорт у ньому порядкує. Коли б ти вигнав звідти чорта, я той замок передав би тобі і доньку свою дав би за тебе.

Так цар говорив усім воякам, котрі до нього приходили за платнею. Та ніхто з них із того замку не вертався. Думав цар, що і з сим так буде.

— Дайте мені лише гуслі, корчагу[20] вина і корчагу оцту, кошик горіхів і кошик шротів[21], таких як горіхи, та ще карти, свердел, букову колоду і мажове ядро.

— Добре, — каже цар.

Приготували все, що вояк просив, і повезли в замок (чорт удень не воював — лише вночі мав силу). Лишили вояка в замку, а самі поїхали.

Вояк витесав ще десять плішок і поклав до своїх інструментів, що йому привезли й склали в кут світлиці. Лише попросив, аби мажове ядро висадили на стіл, який перед тим обкували залізом, аби не проломився.

Прийшов вечір. Запалив вояк світло, сів за стіл, поклав перед себе карти і перебирає. Чує: щось гримить. А то чорт спускався комином.

— Що тут глядаєш? — зазвідав чорт.

— Чекаю, з ким би в карти зіграти.

А карти — то чортове Євангеліє. Чорт собі думає: «Трохи побавлюся, а тоді вже відкручу тобі голову». Сів чорт — грають у карти. Але чорт так знає грати, що нема кращого за нього. Виграв раз, виграв другий — радіє, аж підскакує. А вояк каже:

— За сяке діло можна й випити! — налив собі вина, а чортові оцту.

П’є вояк — нічого, а чорт п’є — кривиться, бо пече його і в роті, і в череві.

– Із закускою буде ліпше, — каже вояк і виймає собі жменю горіхів, а чортові — жменю шротів.

Розкусить вояк горіх, вийме зерня, з’їсть. А чорт зуби покришив, а не розкусив і одного шрота. Не любиться йому сяке діло.

— А іншої гри у тебе нема? — звідує вояка.

– Є! Видиш на тому столі ядро — будемо його качулькати один другому. Той програє, хто його не вдержить на столі.

Чорт на все згодний, лиш би не пити та не закусувати.

— Починай ти! — каже вояк.

Чорт прикотив ядро на свій край і приготувався качульнути. А вояк підняв плаху, засунув плішки, аби стіл нахилився у чортів бік. Чорт трутить ядро — а воно назад вертається. Чим вище трутить, тим сильніше назад качулькається. А вояк, аби чорт не здогадався, що стіл нахилений, дує на ядро.

— Але ти дуєш! — розсердився чорт.

— А тобі хто забороняє дути? — каже вояк.

Чорт дув — і ледве викачулькав ядро до вояка.

— Держи! — загойкав вояк і пустив ядро.

Та чорт не вдержав — ядро упало йому на ногу і зламало.

— Ну, що з тебе тепер? — насміхається вояк. — Як будеш жити, хромий? На хліб собі не заробиш. Щастя маєш, що зі мною зустрівся. Я тебе навчу на гуслях грати. Будеш по свадьбах ходити та кусень хліба все заробиш.

Наладив вояк гуслі, заграв тропотянку — на чортові аж шкіра почала ходити. Забув чорт, що нога болить, задуботів.

— Як файно граєш!

– І ти так будеш грати, — каже вояк. — Я тебе навчу.

Дав чорту гуслі, але струни послабив. Почав чорт грати — а гуслі лиш риплять.

— Ой, небораче, тобі треба пальці поправити, — каже вояк.

— То поправ, — просить чорт.

Узяв вояк свердел, навертів у буковій колоді десять ямок.

— Клади сюди пальці!

Чорт поклав. Вояк злегка поплішив, аби не боліло. Підтягнув на гуслях струни:

— Ану, тепер заграй!

Почав чорт грати — гуслі не риплять. Але чорт так не може заграти, як вояк.

— Попліши мені ще раз, та ліпше буду грати, — просить чорт вояка.

Почав вояк плішити. Б’є плішки міцно. Чорт зубами скрипить, але терпить, бо дуже хоче стати гудаком. Коли заплішив так, що чорт не вирветься, каже:

— Тепер ти мій!

Відпер вояк вікно, чорта верг за вікно, а колоду закріпив у палаці.

— Виси тихо й думай, лишиш замок чи ні. А я буду спати.

На другий день послав цар військо у замок, аби забрали тіло вояка і поховали. Військо йде, співає. А чорт почав на них гойкати:

— Тихо будьте, бо пан спить!

Військо зачудувалося, що чорт і в днину не лишив замок. Бояться йти далі, стали й чекають. А вояк проснувся і звідає чорта:

— Що ти надумав?

— Відпусти мене, — проситься чорт, — більше сюди не прийду.

— Підпиши контракт! — каже вояк. Вивільнив чорту одну руку і той написав договір, що більше не прийде до замку.

Відпустив вояк чорта — лиш вихор завіяв. Виглянув вояк у вікно і загойкав:

— Заженіть посла до царя, най відправляє сюди свою доньку. Чорт до замку більше не прийде.

Як учув цар, що вояк звільнив замок, відправив доньку каретою в замок. І сам приїхав на свадьбу. Не любився йому такий бідний зять, але не смів перечити, боявся: хто осилив чорта, може й цареві якусь біду найти.

Звідки тютюн пішов

Давно-давно були такі мухи, що від них люди вмирали. І чорт видумав тютюн. Як запалиш його, то муха до людини не наближається.

Засіяв чорт тютюном ціле поле. Їде тим полем чоловік, а чорт кричить:

— Ей, чоловіче добрий, чого тут їдеш? Тут мій посів.

Та підходить до чоловіка й каже:

— Вгадай, що це за бур’ян я посіяв.

А чоловік зроду не бачив тютюну і не знає, що це. Чорт каже:

— Даю тобі строк до завтра. Як завтра не скажеш, що це за бур’ян, то вб’ю тебе.

Приїхав чоловік додому і зажурився. Завтра має його чорт убити, бо він не знає, що то за бур’ян. Іде Іван дорогою і журиться. А назустріч йому баба.

— Чого ти, Іванку, зажурився?

— Біда, бабусю. Їхав я сьогодні полем і заїхав у якийсь чортівський посів. Не знаю, що там чорт посіяв, а він сказав, що як і завтра не буду знати, то вб’є мене.

Баба каже:

– Іване, дай сто карбованців золотом, то скажу тобі завтра, що то за бур’ян.

— Добре, дам.

Іде баба на другий день на те поле і починає виривати посіяний чортом бур’ян. А чорт біжить та й кричить:

— Бабо, що ж ти робиш?! Це ж я посіяв