Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

попросив мене взяти йому чарку горілки, і тим разом я чомусь не зміг йому відмовити. «Чим я можу тобі допомогти?» — запитав я. Він лише заперечливо похитав головою: «Облиш, мені нічого не потрібно». Це була остання наша зустріч. А за кілька тижнів я дізнався, що він помер, — Арсен ненадовго замовк, заглибившись у сокровенні думки, які не хотів промовляти вголос, а відтак провадив далі: — У нього були проблеми зі здоров’ям: серце, судини… Все через алкоголь… Хоча після його похорону з’являлися різні чутки. Що його побили, й до того, ймовірно, була причетною перекупка… А у перші роковини його смерті Спілка зорганізувала вечір пам’яті «видатного письменника», й мене запросили. Я пішов поглянути на те дійство з цікавості й нудьги, передбачаючи, як все відбуватиметься, і не помилився. Квіти, вишукані й урочисті промови, якісь там спогади, у яких я зовсім не впізнавав свого друга, ніби йшлося про цілком незнайому мені особу, читання його новел та поезії місцевих авторів і буцімто його друзів… Мені стало вкрай сумно. Під час виступу цієї стерви, нової голови Спілки, яка сльозливо й пафосно розводилася про його дивовижний талант і про спадок, який він залишив нашій літературі, я підвівся й подався геть.

Згодом я знайшов ту жінку-перекупку, в якої він мешкав у останні місяці свого життя і в якої помер на руках, так і не дочекавшись «швидкої». І зрозумів, чому мій друг оселився у неї, хоча багато хто з нього насміхався, називаючи такий вчинок наслідком алкогольної деградації. Від цієї ще молодої жінки віяло спокоєм та затишком. І очі її були лагідні та сумні — очі людини, яка зазнала чимало бід і розуміла, що в цьому житті є найважливішим. Я запитав її про п’єсу, й вона показала мені її. Він так і не встиг її закінчити. Я попросив дозволу забрати п’єсу, але жінка відмовилась мені її віддати. Це було все, що залишилося у неї на згадку про дорогу людину. Вона віддала мені тільки кілька його книжок, які не мали для неї такої цінності, як рукопис… А що ж залишилось у мене? Ціла його бібліотека і його справа, яку я вже не мав права покинути.

Відтоді я потроху перетворювався на справжнього колекціонера: замовив книжкові шафи, завів щоденника, куди занотовував усі назви книжок, які мені поталанило придбати, вештаючись книжковим базарчиком або відвідуючи букіністичну крамницю… Продавці вже добре мене знали й часом самі знаходили відповідні книжки. Іноді це нагадувало лихоманку, якусь гарячкову хворобу. Статус шанованої людини, працівника видавництва, давав мені багато можливостей. Бувало, завдяки брехні потрапивши у книгосховище якоїсь бібліотеки, де зберігали книги, які вже вилучили з користування, чи фонди, я швидко хапав усе, що привернуло мою увагу, й засовував за пазуху. У ту мить мене не надто хвилювала можливість пійматися на гарячому і зіпсувати свою репутацію. Хоча, напевно, мені все одно вдалося б щось вигадати й виплутатися… Мій вчинок, можливо, сприйняли б за якесь дивацтво, не більше. В гіршому випадку — за хворобу. Нерідко мені доводилося красти з бібліотек та читальних залів. Використовувати кожен момент. Я, мов той собака, втягував ніздрями повітря… У той час моя інтуїція була загострена, як ніколи. Одного разу, побачивши, що мій сусід викидає старий мотлох у сміттярку, я поліз у бак і, покопирсавшись там, таки знайшов кілька книжок… Тепер ти розумієш, чому в тій кав’ярні на розі, побачивши забуту книжку в твоїх руках, я не міг не забрати її? Це щось сильніше за мене, і я нічого не можу з тим вдіяти, — він важко зітхнув, розстібнув комір сорочки і потер очі, немов та розповідь, те занурення у минуле, втомили його.

Я мовчала.

— Тільки іноді мене беруть сумніви… — озвався Арсен за мить. — Чи те, що я роблю, має якийсь сенс? Чи це просто божевілля, безглуздя, що не хоче мене відпускати? Я занадто віддався тій справі, забувши про все на світі. І лише хвороба матері приголомшила й отямила мене. Я облишив усе і повернувся. Але було вже запізно.

Тієї миті мені пригадалися слова добродія з ковінькою.

— Напевно, я завжди був егоїстом, зосередженим тільки на собі. Я зрідка провідував її, не приїжджав роками, був неуважний, а надто останнім часом… Я був невдячним сином, справжнім йолопом. Я й уявити не міг, що можу втратити її… Так швидко, так несподівано… А після її смерті я покинув те прокляте місто, в якому загруз на десятки років, рутинну працю у видавництві, власник якого дедалі частіше змушував нас друкувати усілякі нісенітниці… Я прагнув віднайти спокій, якесь полегшення і щось змінити у своєму житті. Книжки, врешті-решт, можна шукати будь-де, разом із сенсом… Тільки сенс знайти значно складніше…

У мене й досі не має впевненості й переконання, а радше, відчуття, що я його знайшов…

— А ви збираєтеся повернути Шекспірівські сонети власниці? — раптом запитала я, сама не знаючи, чому.

У відповідь, поблажливо подивившись на мене й ледь усміхнувшись, він лише знизав плечима. Мабуть, гадав, що сенс може критися в набагато поважніших речах.

Йдучи додому, переповнена думками, я навіть не помітила, що завернула не в той провулок. А схаменувшись, вирішила піти паралельною вуличкою, яка мала б вивести мене до дядькової кав’ярні. Вечір був прохолодним. Я щулилася від пронизливого вітру, який вперто намагався прослизнути під мою тонку куртку. В повітрі пахло дощем. Я все ще розмірковувала про колекціонера Арсена. Сьогодні я побачила його зовсім самотнім, втомленим від самозаглиблення, сподівань, ілюзій, беззмістовності та марноти. Він викликав співчуття й жаль. А книжки… Вони справді лише поглиблювали його самотність і, можливо, оту беззмістовність, бо належали тільки йому. Просто належали й нічого більше. «Якщо тобі захочеться раптом зі мною порозмовляти або тобі буде щось потрібно, можеш телефонувати, у будь-який час, — сказав, прощаючись, колекціонер, надряпавши олівцем на клаптику паперу свій номер телефону. — Мені ніхто не телефонує. Лише зрідка — до мами, хто ще не знає…»

Мабуть, саме тоді він здався мені найсамотнішим чоловіком на світі. Мені потрібно було щось йому сказати… Щось, що змусило б його всміхнутися, бодай на секунду. Та я лише мовчки хитнула головою на знак згоди й швидко пішла, відчуваючи, що йому необхідно зараз побути наодинці зі своїм минулим та книжками.

— Лідо? — раптом почула голос, що урвав мої думки, й мимоволі здригнулася. Обік вулички, на сходах, що провадили до продуктової крамниці, здивовано всміхалася математичка.

— Доброго вечора, — пробурмотіла я, червоніючи.

— Ти знову не