Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

— І що, вдалося?

— Щось, можливо, й вдалося, але більшість — ні. І ніщо так і не змогло заповнити того тоскного відчуття порожнечі…

— А ваші книжки?

— Книжки? Це щось зовсім інше. Тут, окрім задоволення, є ще й почуття обов’язку. Але вони тільки поглиблюють мою самотність, — помовчавши, колекціонер продовжив. — Тепер важко собі уявити, що усього того могло ніколи й не бути…

— Що ви маєте на увазі?

— Я, напевно, ніколи не став би рятувати книжки. Хтозна, чи така ідея взагалі спала б мені на думку, якби не один чоловік. То була його справа, та ідея належала йому, як і більшість книжок цієї бібліотеки, — Арсен присів навпочіпки біля купки книжок, кивком вказавши мені місце на витертому килимку навпроти.

XI

— Він був письменником. Дуже хорошим письменником, — розпочав свою оповідь колекціонер. — У його новелах було стільки чуттєвості, стільки колориту… Зіткані й переплетені з фольклором, вони передавали справжню народну сакральність… Я не раз редагував його твори, бо вони друкувалися у нашому видавництві. Скільки я милувався його словом, його оригінальністю, його несхожістю на інших… Одна з книжок навіть отримала премію… Тоді він був редактором літературної газети й членом Спілки письменників. Загалом, той чоловік був занадто доброю й вразливою людиною, така собі вічна дитина. Мабуть, у тому й була його найбільша вада… Він заліковував алкоголем власну безпорадність. І життя його врешті пішло шкереберть: дружина покинула, діти надто віддалилися, жінки використовували, друзі заздрили й плели інтриги… Коло нього завжди крутилися усілякі нездари та графомани, які прагнули надрукувати свій опус у газеті, видати книжку чи пролізти з його допомогою до Спілки. Вони щедро його пригощали у дешевих кнайпах, а ще щедріше наливали… Якось я зустрів його пізнього вечора на вулиці — зовсім п’яного, охлялого, самотнього, змоклого, забрьоханого грязюкою… Припавши мені до плеча, він раптом розплакався, як дитина, немов дуже втішився, що зустрів у тій темній безлюдній мряці якесь хоч одне знайоме обличчя. Я провів його до помешкання. Дорогою він трохи протверезів. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоби спинити його поривання купити пляшку й випити за зустріч. Ми просиділи з ним до самого ранку за горнятком міцнющого чаю. Він без кінця щось розповідав, читав свої новели… Саме тоді й показав цю бібліотеку, розповів про ідею порятунку книжок від остаточного забуття. «Колись так може статися й з моїми книжками, — зі смутком казав він, немов віщував. — Хоча в мене їх не так багато… Проте, коли мене раптом не стане, цілком ймовірно, що не стане й моїх книжок». І таки мав рацію. (Після його смерті минуло вже майже десять років, а жодної його книжки так і не видали.)

Згодом ми заприятелювали. Зустрічалися у нього в редакції або вдома, блукали книжковом базарчиком, де за безцінь можна було придбати ті видання, які вже давно ніхто не друкував, або годинами вишуковували цікаві книги у букіністичній крамниці… Коли мені щастило придбати щось, я мчав до нього, мов на крилах… Та, незважаючи наше зближення, я, на жаль, не мав на свого нового друга жодного впливу. Іноді мене це ображало, іноді дратувало і злило. Та я не міг нічого вдіяти. Скільки разів намагався з ним порозмовляти поважно, скільки вмовляв лікуватися… Марна річ. Він був занадто впертим і ніяк не хотів визнавати проблеми, яка все більше й більше тягла його у прірву. З часом його дедалі важче було застати вдома, ночами він волочився по кав’ярнях або зупинявся у якихось сумнівних знайомих… Нерідко, навідавшись до редакції, я заставав його напідпитку, а поряд — котрогось із писак, який уже встиг його пригостити, й тепер, улесливо посміхаючись, нахабно підсував свій рукопис. «Повна нездарність… Зухвала нездарність», — безтурботно сміючись, промовляв мій приятель, щойно писака, запопадливо відкланявшись, зникав за дверима. «То жени його під три чорти!» — радив я. Він лише всміхався: «Таких легше надрукувати, щоби мати чистий спокій. Життя від них немає! Просто за горло хапають!»

Якось мені довелося стати свідком того, як мій друг, зовсім сп’янілий, давав стусанів одному бідоласі-поетові, виганяючи того з кабінету й при тому вигукуючи: «Ось тобі за все! Таких, як ти, й близько не можна до Спілки підпускати! Геть звідсіля!»

Його було за що не любити друзям та недругам. За його гучні успіхи, за чудові новели, за премію, за крісло редактора, за все те, що давалося йому надто легко… А, насамперед, за талант, якого він, щоправда, немало й змарнував.

Через якийсь час він прийшов до мене у видавництво й повідомив, що продав своє помешкання у центрі міста — як виявилося, майже за безцінь, немовби просто намагався його позбутися. За ті гроші мріяв купити собі житло за містом. І лише колекцію книжок не знав, куди подіти, тому вирішив віддати мені. «Прийди і забери їх», — просто сказав він, наче йшлося про найбуденнішу річ. У той час він уже почав втрачати цікавість до всього, що колись було для нього важливими. Я намагався зрозуміти, чому він так учинив. Можливо, шукав спокою, звільнення чи порятунку, а може, намагався від чогось утекти? Незадовго по тому я дізнався, що його вигнали з редакції, звинувативши у пиятиках та безвідповідальності. А ті, які завдячували йому всім, поважно й осудливо хитали головами, виносячи вирок. Не обійшлося без жінки, що бавилася собі в поетку й була дуже марнославною. Саме вона хвацько позбавила його редакторського крісла, посівши його місце, а згодом намагалася позбавити й членства у Спілці. Баба ця виявилася рідкісним стервом. Тепер вона — голова Спілки. Таким завжди вдається взяти гору. Такі не гребують нічим…

Опісля в редакції мій друг уже не з’являвся. Ширилися чутки, що жив у якоїсь жінки, перекупки, яка торгувала на вулиці цигарками, й уникав усіх своїх колишніх друзів… Я часто вештався містом кілька годин поспіль, бував на книжковому базарчику і в крамниці букініста, намагаючись його зустріти, і якось таки зустрів у сквері — неподалік від приміщення Спілки. Побачив — і відчув лише безпорадність та гнітючий жаль. Він сидів на лавці й жував шмат ковбаси. Виглядав кепсько, постарів, посивів, від нього пахло перегаром, одяг був брудний і зовсім занедбаний, на плечі висіла стара дамська сумочка з пом’ятими і брудними аркушами рукопису. «Я працюю над п’єсою, — повідомив мій друг, усміхаючись, — ось побачиш, невдовзі її поставлять у нашому театрі. Такої драми вже давно ніхто не створював!» Ми зайшли у якусь кав’ярню, і я пригостив його обідом. Він