Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Упокорити?

— Називайте, як хочете. Але у ваш номер поселять одного заручника.

— Вікна заґратують, посадять на ланцюг?

— Виділять обслугу й приставлять варту. Ми не катуємо людей.

Магда спитала дозволу закурити, відмовилася від запропонованого офіцером сірника, запалила свій, затягнулася й сказала:

— Отже, чотири особи від поляків?

— Так.

— Я — полячка. Навряд чи є різниця, кого тримати в моєму номері замість мене. Відпустіть одного, я згодна бути вашою заручницею сама. Тим більше, що мені нічого не загрожує. Сидітиму в номері, матиму обслугу й надійну охорону. Ви ж не зробите для мене виняток, не катуватимете мене, таку зухвалу?

Офіцер, як тоді, в ресторані, розгубився й не знайшов іншого виходу, крім погодитися.

Кошовий пригадав, коли дізнався про вчинок Магди: був із делегацією, що прийшла до призначеного а Петрограда міського голови просити не закривати українські культурні заклади й не забороняти друк газет та книжок. На що полковник Шереметьев відповів очільнику їхньої делегації панові Шухевичу[27]: радійте, мовляв, що поки вас ніхто не чіпає. Звелів прибрати з вітрин своїх крамниць літературу, котра розбещує солдатів, — мав на увазі видання «Кобзаря» та інші книги, написані наречієм. А наступного дня до вже взятих заручників додали ще чотирьох — з числа «мазепинців», потенційних зрадників. Списки приніс за дорученням Дудикевича[28], який повернувся до Львова разом із російським військом, той самий Ярослав Навотний, котрий пізніше заявив у контррозвідку на Клима. Сидіти, склавши руки, не хотілося, хоч на позитивний результат надії не було — та все ж Кошовий, козиряючи юридичною освітою, спробував стати на заваді, визволити ні в чому не винуватих людей.

Отак спливла Магдина історія.

А коли всіх нарешті відпустили, взявши письмові зобов'язання нікуди не їхати зі Львова, пані Богданович без пояснень дозволили й далі мешкати в готелі. Звісно, прислуги вона тепер не мала, бо платити не могла. Гроші скінчилися раптом, адже австрійський банк, який обслуговував її рахунок, закрився й забрався геть ще перед приходом росіян. Магда мала заощадження. Вони з Климом, як усі, хто опиняється в одному човні, стали спілкуватися частіше й не шукати приводу, і вона поділилася з Кошовим планами: стане зовсім сутужно — продаватиме коштовності, тож просила Клима допомогти їй зв'язками.

Той справді мав хай не друзів чи приятелів, але таки надійних знайомих у кримінальному середовищі, котре нікуди не поділося й почувало себе за будь-якої влади досить добре. Тим більше під час війни, коли людям хоч-не-хоч доводиться контактувати з міським дном: чорний ринок квітнув буйно, контролював його та встановлював правила лише кримінал. Раніше Кошовий вдало залагоджував свої справи не в останню чергу завдяки одному з ватажків, Густаву Сілезькому, а особливо його посіпаці Єжи Тимі. Злодії навіть були зобов'язані йому: Климові вдалося довести непричетність Сілезького до вбивства доньки впливового багатія Леона Радомського, хай після того пан Густав поквапився забратися геть зі Львова, осів у Варшаві й навідувався нечасто, даючи вказівки на відстані. Не було його в місті й нині, зате Тиму з компанією Кошовий міг зустріти в їхній незмінній штаб-квартирі — «Під вошею» на Верхньому Личакові.

Розмова про наміри Магди вийти на ділків чорного ринку відбулася ще в жовтні, три тижні тому. Відтоді вони не мали нагоди бачитись, і тепер, йдучи до неї, Климові не хотілося тягнути за собою «хвостів», аби ті доповіли про їхні контакти Зубову. Зухвала вдова без того встигла здобути певну репутацію, й привертати до неї додаткову увагу контррозвідки не слід.

Йому так і не вдалося встановити, стежили за ним чи ні. На підходах до «Жоржа» уява зовсім розгулялася: коли так, філери мусили б товктися біля його будинку весь час і вже побувати разом із ним у єврейському районі, дізнатися про зв'язок із родиною Шацьких, поставити нагляд там... У Климовій голові все переплуталося від усвідомлення можливості тотального стеження. Ліпше її відкинути, вирішив він.

Для Зубова людина, котра виконує його персональне делікатне доручення, загрози не становить, поки не вийде з-під контролю. А тут і капітана не треба: Кошовий поки не збирався порушувати домовленості, бо справа, якою обтяжили, жодним чином не конфліктує з його інтересами, політичними поглядами, громадянською позицією.

Жінку вбили.

По-звірячому.

Нема різниці, хто й за яких обставин допоможе знайти вбивцю.

На подібні умови Климові вже доводилося приставати, грати за схожими правилами ніби навчився.

— Ні, — сказав собі вголос, ступивши на готельний поріг із центрального входу. — Дурна то робота за мною стежити. Нікого не привів.

І вже з чистою совістю відчинив двері.

— Хай навіть за вами стежили.

— Ні! Я перевіряв!

— Умієте? Маєте досвід? Климентію, все в порядку. Хочуть — нехай. Я вся на виду, не ховаюся. Швидше приставлять когось до мене, та й то... Слухайте, нас із вами останнім часом бачили разом у різних місцях, тут — серед іншого. Тож не переймайтеся.

На Магді була проста пряма сукня, поверх якої вона, всупереч усім велінням моди й правилам гарного тону, вдягнула й щільно запахнула важкуватий турецький халат, з вигляду — майже новий. Пояснювати нічого не треба: в готелі, як і всюди по місту, окрім військових та державних установ, не опалювали. Холод чим далі, тим сильніше лютував, щілини у вікнах старанно забивали клоччям, допомагало слабко, тож Кошовий не здивувався, аби Магда, завжди втілення доброго смаку та зразок елегантності й стилю для багатьох, зустріла б його в пальті та бабській хустці.

— Рада вас бачити неушкодженим, — сказала вона, жестом запрошуючи сідати в крісло. — Нічим, на жаль, не пригощу. Нічого особливого не маю. Хоча... У «Жоржі» мене шанують, роздобули десь лікеру, спеціально. Хочете?

— За інших обставин обрав би коньяк чи наливку, — сумно посміхнувся Клим. — Перебирати харчами не доводиться.

— І печиво! Це я про харчі.

Магда виставила на столик бляшану коробку, на третину наповнену пісочним печивом, подала почату пляшку лікеру.

— Хазяйнуйте. Турбуйтеся про даму.

— Хоч якась ілюзія миру.

— Не живіть ілюзіями, Климентію. Мир не скоро настане.

— Думаєте, війна надовго?

— Всі війни тривають якийсь час, — зазначила вона філософськи. — Проте не всяке припинення обопільної стрілянини на фронтах