Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Особливий успіх він мав у ролі графа Клермона в п’єсі Л. Андрєєва «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрі, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навіть був свій ангажемент (контракт, укладений на певний термін), про що Вертинський тоді ще тільки мріяв. До 1916 року він виступав на одній сцені з такими знаменитостями, як Радін, Полевицька, Блюменталь-Тамаріна, Дуван-Торцов – як рівний з рівними, і Вертинський іноді ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.

Він узагалі був з гумором, до всього – навіть до своєї популярності, – ставився злегка іронічно, іноді за чаркою – любив се діло, – казав:

– Сашко, не дивись на мене, як на небожителя, ми, генії, такі ж прості, як і всі смертні…

Підморгував, говорив своїм добре поставленим, соковитим голосом і сміявся – якось красиво, аж мелодійно.

Іван дебютував у кіно в 1909 році і відтоді кінематограф став для нього – вчорашнього артиста театру, – новою професією і покликанням у світі мистецтва. І взагалі, новим життям. Про кінематограф, про «Великого німого» він захоплено писатиме: «Це моя кров, мої нерви, надії, провали, хвилювання… Мільйони крихітних кадрів складають стрічку моєї душі».

Він був від природи наділений геніальною художньою інтуїцією, що багато в чому йому замінила школу. До всього ж він відразу відчув принципову різницю між грою в кіно і в театрі. Намагався розпізнати закони мови кіно, його головні творчі принципи, засновані на «внутрішній експресії, на гіпнозі партнера, на паузі, на хвилюючих натяках і психологічних моментах, коли не все сказано, але все зрозуміло». Казав, бувало, Вертинському (для останнього це була своєрідна школа): «Актору досить щиро, захоплено подумати про те, що він міг би сказати, загорітися під час зйомок, і він кожним своїм мускулом, питанням чи скаргою одних очей відкриє із стрічки публіці свою душу, і вона зрозуміє його без жодного слова, без єдиного напису…»

Мозжухін почав свою кар’єру в студії Ханжонкова. (Про Віру Холодну, з якою часто разом знімався, відгукувався незмінно з пієтетом.) Його перший екранний успіх – фільм «Жизнь и смерть» (1914), де він убивав свою кохану, щоб набальзамувати її труп і зберегти нетлінною її красу. І хоч у тому образі відчувалася патологія, але Іван зіграв свій персонаж зі справжнім драматизмом і вперше продемонстрував на екрані здатність плакати «справжніми сльозами».

Акторський діапазон його був багатим. Вже в перших своїх фільмах він приємно вразив глядачів широтою свого обдарування, а перший успіх йому принесла роль молодого єврея у стрічці «Горе Сарри» (1913).

Тоді ж він створив блискучі за зовнішньою виразністю образи фантастичних і казкових персонажів у фільмах «Ночь перед Рождеством» (Чорт), «Страшная месть» (Чарівник), «Руслан и Людмила» (Руслан)…

Але особливе місце в творчості Мозжухіна зайняла російська класика. У 1913 році він знявся у Чардиніна в екранізації пушкінського «Домика в Коломне» – цей фільм визнано однією із кращих ранніх екранізацій Пушкіна.

Він володів блискучим почуттям гумору, мав якусь вроджену вишуканість, легкість, пластичність – це йому забезпечило успіх у комедії.

Правда, піддавшись загальному тоді патріотичному пориву в серпні 1914-го, Іван Мозжухін йде на війну – «вольноопределяющим». На той час він був уже популярним, тож відразу з’явилася серія листівок улюбленця публіки у військовій формі. Але подвигів на фронті, на щастя, він не здійснить – швидко підведе здоров’я, і артист повернеться до свого любого кінематографа.

Вже з 1915 року Іван Мозжухін – найяскравіша зірка серед зірок російського кіно. «Пікова дама» увійде в число шедеврів ранньої російської кінокласики завдяки талановитій роботі саме Мозжухіна. Коли Вертинський з ним зазнайомиться і подружиться, ім’я Івана гримітиме в Росії. Залишаючись, між іншим, у побуті все таким же простим і товариським.

А вже його робота у фільмі «Отець Сергій» за Л. Толстим буде названа видатною. Він був романтичним руським актором-трагіком (це навіть видно було і з його зовнішності), що допомагало йому створювати драматичні ролі, які всіх вражатимуть. Навіть надумані, фальшиві мелодраматичні сюжети він своїм обдаруванням піднімав до рівня справжньої людської трагедії. І саме ці ролі принесли йому визнання у кіно. Він зніматиметься більше, як у 70 фільмах лише на батьківщині і на гребені свого небувалого успіху року 1920-го емігрує з Росії (преса тоді повідомлятиме: «Уехала за границу почти вся кинематографическая фабрика Ермольева: Мозжухин, Протазанов, Дошаков, управляющий Попов, Вермель и др.»).

На батьківщину Іван, на відміну від Вертинського, який теж того самого року емігрує, вже більше не повернеться.

На чужині Івана Мозжухіна, істинно руського актора, теж чекатиме шалений успіх. Правда, на перших порах йому буде непросто, але Мозжухін не був би Мозжухіним, якби легко здався. Сам він про перші свої кроки за рубежем згадуватиме відверто:

«Когда я приехал во Францию, я не верил в себя как в большого киноактера… На следующий день после приезда в Марсель я пошел смотреть французский фильм. Это был «Карнавал истин» М. Л. Эрбье. Я понял, что все мои знания и теории ничего не стоят. В России кино сковано театром, здесь оно свободно. Я решил переучиваться. Русская манера игры больше недействительна, и затем в Париже другая публика – ей нужно нравиться».

І перевчиться – у чужій країні, в незнайомих йому умовах. І вже другий фільм, у якому він зіграє головну роль – «Дитя карнавала» (1921) принесе йому великий успіх і визнання тамтешньої критики і публіки. Але справжній тріумф прийде до нього наступного року, з виходом на екрани фільму А. Волкова «Кін» за п’єсою О. Дюма, де він зіграє великого романтика англійської сцени Едмунда Кіна. Мозжухін, згадує кінокритика, не грав, а розчинився у цьому образі. Французький кінознавець і критик писатиме, що Мозжухін – «тонкий алхімік пристрастей і страждань» і він «виразив те, що неможливо виразити».

Вертинський про мозжухінського Кіна писатиме так:

«Я никогда не забуду того впечатления, которое оставила мне его роль. Играл он ее превосходно. И подходила она ему как ни одна из ролей. Он точно играл самого себя – свою жизнь. Да и в действительности он был Кином. Жизнь этого гениального и беспутного актера до мелочей напоминала его собственную».

А вже зігравши в екранізації романа