Читати книгу - "Засліплення"

склеплені, в них також учепилися люди. Він силкується тупнути ногою, намагається підняти праву ногу, та марно, вона важко падає на землю під свинцевим тягарем людей, охоплених полум’ям. Вони йому огидні, ці пожадливі створіння, ніколи вони не бувають задоволені життям, він їх ненавидить. Як йому хочеться завдати їм болю, мучити їх, сварити, а він не може, не може! Ні на мить не забуває він, чому вони тут. Очі йому силоміць тримають заплющеними, але дух його не втрачає пильности. Він бачить книжку, яка на всі чотири боки розростається і заповнює землю й небо — геть увесь простір, аж до самого обрію. По краях її поволі й спокійно пожирає червоний присок. Нишком, німо й незворушно приймає вона мученицьку смерть. Люди верещать, книжка згоряє безмовно. Мученики не кричать, святі не кричать.

Аж ось прохоплюється голос, який знає все, — голос самого Бога: «Тут книжок немає. Все — марнота». Кін одразу усвідомлює, що це віщий голос. Кін хутко струшує з себе обгорілу потолоч і вискакує з вогню. Він урятований. Хіба було боляче? «Нестерпно, — відповідає він собі, — та все ж не так страшно, як те здається». Він невимовно щасливий, що почув цей голос. Немовби збоку спостерігає він, як сам-таки підстрибцем відходить од вівтаря. Пройшовши трохи, він обертається. Йому так і кортить посміятися з порожнього вогню.

І ось він стоїть, замислено споглядаючи Рим. Він бачить, як звиваються руки й ноги, довкола все просмерділося паленим м’ясом. Які ж дурні люди! Він забуває про свій зачаєний гнів. Один стрибок — і вони врятувалися б.

Зненацька — він не розуміє, що з ним діється, — люди обертаються на книжки. Він гучно скрикує й, нічого не тямлячи, кидається до вогню. Він біжить, задихається, проклинає себе, стрибає у вогонь, шукає, а тіла, благаючи, стискають його, мов лещата. Його поймає колишній страх, Божий голос приносить йому порятунок, він виривається й спостерігає те саме дійство з того самого місця. Чотири рази він дає пошити себе в дурні. Події починають розвиватися чимдалі швидше. Він відчуває, що його кидає в піт. Потай він уже чекає нагоди перевести дух, нагоди, яка може трапитись між збудженням і збудженням. Коли йому випадає перепочити вчетверте, його спостигає Страшний суд. Величезні хури, заввишки як будинок, як гора, до самого неба, з двох, з десяти, з двадцятьох, з усіх боків котять до ненажерливого вівтаря. Голос, могутній і нищівний, глузливо промовляє: «Тепер це книжки!» Кін скрикує й прокидається.

Ще й через півгодини він лежав, приголомшений і пригнічений цим сном, найстрашнішим із тих, які тільки пригадував. Один випадковий сірник, коли він просто задля втіхи блукає вулицями, — і бібліотеки нема! Він її застрахував і перестрахував. Та чи стане в нього сили жити далі після того, як загинуть двадцять п’ять тисяч томів, не кажучи вже про те, щоб іще й стягувати відшкодування? Він застрахував їх, бувши в настрої, гідному зневаги, і згодом соромився власного вчинку. Він залюбки скасував би це страхування. Та щоб ніколи вже не переступати поріг закладу, де на книжки й худобу поширюються ті самі закони, щоб спекатися агентів, яких, нема сумніву, послали б до нього додому, — тільки задля цього він вчасно сплачував необхідні внески.

Розкладений на складники, сон свою владу втрачає. Позавчора Кін розглядав мексиканські піктографічні манускрипти. На одному з них два жерці, вбравшись ягуарами, приносили в жертву бранця. Про Ератосфена, старого бібліотекаря з Александра, Кін згадав кілька днів тому, коли йому випадково трапився на вулиці якийсь сліпий. Назва «Александрія» будила в кожній людині спогад про пожежу в знаменитій бібліотеці. На одній середньовічній гравюрі, з наївности якої він завжди сміявся, було зображено десятків зо три євреїв, що горіли яскравим полум’ям і навіть на вогнищі вперто викрикували свої молитви. Мікеланджело викликав у нього захват; найвище він ставив його «Страшний суд». Там грішників тягли до пекла бездушні чорти. Один із проклятих, утілення страху й горя, обхопив долонями свою боягузливу вперту довбешку; чорти щось робили з його ногами; лиха він ніколи не помічав, не бачив і власної напасти, що оце його спіткала. Вгорі стояв Ісус Христос, вигляд він мав геть не християнський і жорстокою, важкою рукою посилав прокляття. З усього цього ві сні й народилося сновидіння.

Викотивши з кімнати умивальника, Кін почув незвично високе «Уже встали?». І чого ця жінка так горлає, та ще й зрання, коли ще майже спиш? Це правда, він обіцяв їй книжку. Їй можна дати лише якийсь романчик. Тільки ж від романів пуття не багато. За втіху, яку вони, може, й дають, треба платити й переплачувати: вони розбещують і найкращу вдачу. Вчишся влазити в шкуру будь-якої людини. Добираєш смак у всілякій метушні. Розчиняєшся в постатях, які тобі до вподоби. Починаєш розуміти кожну позицію. Покірно переймаєшся чужими потребами й надовго забуваєш про власні. Роман — це клин, що його актор-письменник убиває в цілісну особистість свого читача. І що краще він розрахує клин та опір, то глибше пощастить йому розколоти особистість. Держава мала бути б зацікавлена в тому, щоб заборонити романи.

О сьомій Кін знову відчинив двері. Тереза стояла за ними, впевнено й скромно, як завжди, тільки ще дужче схиливши набік голову.

— З вашого дозволу! — зухвало нагадала вона.

Мізерія крови, яку мав Кін, ударила йому в голову. Ця клята спідниця висне тут і пам’ятає про все, що їй колись необачно пообіцяли.

— Ви хочете книжку! — закричав він, і голос у нього зірвався. — Ви її матимете!

Він жбурнув двері їй в обличчя, продибав тремтячими ногами до третьої кімнати й одним пальцем дістав «Штани пана фон Бредова». Ця книжка стояла в нього ще від далеких шкільних років, коли він давав її читати всім однокласникам; Кін просто не міг терпіти її через огидний вигляд, в якому вона відтоді опинилася. Вкрита плямами палітурка й заяложені сторінки викликали в нього зловтіху. Він спокійно повернувся до Терези й тицьнув їй книжку під самісінькі очі.

— У цьому не було потреби, — сказала вона й дістала з-під пахви грубий стос паперу — обгорткового паперу, Кін завважив його аж тепер.

Тереза неквапно вибрала потрібний аркуш і накинула його на книжку, як сорочечку на немовля. Потім узяла ще один аркуш і промовила:

— Подвійний шов ніколи не завадить.

Коли виявилося, що нова обкладинка тримається не дуже добре, вона зірвала її й приміряла третю.

Кін стежив