Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

самі рухи. У руках і ногах, що рвучко смикалися, була якась юнацька несамовитість, нестримна воля, які не мали нічого спільного з тим батьком, якого я знав. Він танцював так, як люди не танцюють. Імпровізований, моторошний танець просто не повинен існувати, і він сповнив мене несамовитим жахом.

Тепер я побачив, що Ліз Нгуєн теж там, і вона виконувала механічні рухи, які суперечать людському єству і всьому, у що я вірив. Так, моя реакція була позбавлена сенсу — зрештою, це був лише танець, — але саме це я відчув. То було якесь надзвичайне продовження того, що вона робила востаннє, коли я її бачив, коли вона розігнала інших учнів із танцмайданчика. Вона виконувала протиприродний, огидний танець, і, хоча й усміхалася, в усмішці мигтіло щось страшне. Як і батько, вона абсолютно не постаріла й залишалася тією самою сімнадцятирічною дівчиною, яку я залишив на Танцях Седі Гокінс майже десять років тому.

Я чекав, що батько скаже мені ще що-небудь. Ми не бачилися відтоді, як мені було десять, і, звісно, він хотів перепросити або сказати, як сильно він сумував і любив мене чи… щось інше.

Але він цього не зробив.

Він продовжував свій страшний, нескінченний танець і вже навіть не дивився в мій бік.

Як довго він цим займається? Десятиліття? Коли він вимовляв ті останні слова…

У кімнаті я танцюю…

…він говорив так, ніби вже танцював тут раніше. Але як часто і як давно? І що було після того, як він пішов від нас? Він анітрішечки не постарів. Він тільки цим і займається? Він узагалі коли-небудь зупиняється? Чи потрібно йому спати? Чи він їсть?

Він танцював, і видовище це дратувало, доводило до сказу. Я хотів, щоб він зупинився. Звернув на мене увагу. Я хотів, щоб він обійняв мене, або потиснув руку, або хоча б припинив танцювати.

Але він не припиняв. І тоді мені схотілося, щоб він перечепився і впав, тоді йому таки доведеться зупинитися. А ще краще, щоб у нього стався напад і він завалився на підлогу, хапаючись за серце.

Я хотів, щоб він помер.

Ліз Нгуєн продовжувала власний танець, а решта людей у кімнаті малювали картини, музичили, виголошували промови і займалися іншими речами.

Поруч зі мною виникла непримітна жінка, та, яка написала на моїй долоні адресу. Я так і не зрозумів, звідки вона взялася.

— У кімнаті, — прошепотіла вона, — ви можете вбити батька.

Тато й далі танцював. Після привітання він не вимовив жодного слова, і я зненавидів його за це. Я вперше помітив, що праворуч від мене стоїть прихилена до стіни штука, схожа на спис.

У кімнаті ви можете вбити батька.

Я не хотів його вбивати. Я просто хотів привернути його увагу. Хотів зупинити його. Але коли я взяв спис, маючи намір просто зробити йому підніжку й покласти край цьому нестерпному танцю, то щосили замахнувся ним, як бейсбольною битою, і вдарив батька по ногах. Кілька секунд тому я збирався просто зупинити його, а тепер хотів переламати йому ноги. Усе тіло моє затріпотіло від задоволення, коли руки завдали удару, що звалив його з ніг. Він упав, розпластавшись на брудній дерев’яній підлозі. Не даючи йому підвестися, я високо підняв спис і зі всієї сили вдарив по ногах. Я бив знову і знову, потім перейшов на руки, потім на голову, а потім він помер.

Ніхто цього не помітив, нікого це не обходило. Художник знай собі малював, Ліз танцювала, усі займалися своїми справами, ніби нічого не сталося.

Обливаючись потом, важко дихаючи, я опустив спис на підлогу.

Жінка з паркінгу, як і раніше, стояла поруч зі мною.

Вона вказала на письмовий стіл біля дальньої стіни кімнати, ледь помітний у напівтемряві.

— У кімнаті ви можете написати свій роман, — повторила вона.

Я втік. У мене боліли руки, боліло в грудях, перенапруженим легеням насилу вдавалося заковтувати потрібну кількість повітря, щоб не зомліти, але я промчав коридором, увійшов у перший ліфт, спустився та вивалився на вулицю. Нахилившись, впершись руками в коліна, я важко дихав, намагаючись заспокоїтися. Мені не хотілося думати про те, що трапилося, про те, що я накоїв, і я пішов якнайшвидше геть від цього будинку, а потім звернув на бічну вулицю, де стояла моя машина.

Повернувшись до округу Ориндж, я поїхав до сестри, сподіваючись, що сьогодні в неї вихідний і що вона вдома. Вона була вдома. Дорогою я встиг приборкати почуття, і кондиціонер у машині висушив піт, але в голові досі панували хвилювання й метушня, і Клара відчула це, коли мене побачила.

— Що з тобою? — одразу запитала вона.

— Тато, — сказав я. — Я бачив тата.

— Ти його бачив? — Клара схопила мене за плечі. — Де? Який він на вигляд? Ти запитав, чому він пішов? Чому він жодного разу не зателефонував і навіть листівки не надіслав?

Я не знав, що їй відповісти, не знав, що сказати.

— Ти поговорив із ним? Що він робив?

Я втягнув у себе побільше повітря і відповів:

— Він танцював у кімнаті.

Ед Ґорман

Одиночний політ

(Він ходив із нею до лікарні завжди. Жодного разу не пропустив. Діагностика. Хірургія. Хіміотерапія. Опромінення. Коли онколог повідомив радісну новину: «Ми називаємо це повним успіхом, Рут», — вони полетіли до Лондона на два тижні. Для них це, звичайно, було недозволене марнотратство. Ну й дідько з ним.)

— Знову куриш?

— Так. — Пустотлива посмішка Ральфа. — Боїшся, що в мене від цього рак буде?

— Може, хоча б вікно відкриєш?

— Купив сьогодні пачку. Як це було приємно. Мені двадцять шість років хотілося викурити сигарету. Уявляєш, як давно я кинув? Я тоді був патрульним. Але я подумав: «Якого біса?» Ну, тобто це все одно нічого не змінює. Я давно сперечався про це сам із собою. Не знаю, чому вирішив саме сьогодні знову закурити. Просто закурив, і все. — Він опустив вікно. Літня ніч увійшла в машину, як янгол милосердний. — Я чотири штуки викурив. Але тільки від цієї отримав задоволення по-справжньому.

— Чому саме від цієї?

— Тому що мені потрібно було побачити твоє обличчя.

— Католицькі штучки?

— Правильно, малюче. Католицькі штучки. Вони сидять у тобі так щільно, що без клізми не обійтися. Дружини не обманюй, податківців не обманюй, церкви не обманюй. А коли