Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

— Хіба Ліз не треба сказати? — запитав Девон, киваючи в той бік, де вона крутилася в центрі спортзалу.

— Ні, — відповів я. — Не хочу.

У понеділок Ліз не прийшла до школи, і, коли я зателефонував дізнатися, чи не захворіла вона, відповіла мама, яка, щойно я назвав її ім’я, розридалася й кинула слухавку.

До школи Ліз так і не повернулася, хоча її ім’я й далі називали під час перевірки присутніх на уроці суспільствознавства, на який ми ходили разом, і ніхто з моїх знайомих більше її не бачив.

Коледж я закінчив із дипломом з англійської мови та літератури. Я хотів стати письменником, але розумів, що для початку повинен знайти звичайну роботу, тому влаштувався вчителем до автономної школи[7] в Анахейм-Гіллз. Із викладанням склалося краще, ніж із письменництвом, і до другого літа роботи в школі я припинив навіть удавати, що пишу роман, про роботу над яким усім розбовкав. Два з половиною місяці відпустки я займався тим, що ходив у кіно, на пляж, зустрічався з друзями. Четверте липня провів із мамою та сестрою.

Наприкінці серпня я зайшов до крамниці шкільних товарів, щоб купити деякі наочні посібники для свого кабінету на наступний рік. Окинувши оком вітрину, я побачив жінку на паркінгу, яка махала рукою комусь усередині магазину. Я її не впізнав і вирішив, що вона махає комусь іншому, але, коли я купив плакати, вийшов із магазину й попрямував через паркінг до своєї автівки, жінка рушила до мене. Зовнішність її була непримітна — років за сорок або й п’ятдесят, одягнена просто, у коричневих тонах, — але рішучий вираз її обличчя змусив мене прискорити кроки. Я не знав, чого вона хоче, чи то звернутися з палкою промовою, чи попросити грошей, але бачив, що вона збирається заговорити зі мною.

Щоб цього уникнути, я мав устигнути сісти в машину, перш ніж вона опиниться поруч.

Не вийшло.

Наші стежки перетнулися за якихось п’ять футів[8] до мого багажника. Жінка зупинилася там і потупила погляд у мене.

— Слухаю вас, — сказав я.

— У кімнаті, — м’яко промовила вона, — ви можете написати свій роман.

Від її слів по шкірі аж мороз пробіг.

У кімнаті…

— Про що це ви? — запитав я, намагаючись надати голосу бадьорості. Шкіра взялася сиротами.

Жінка схопила мене за руку, повернула її долонею вгору і, перш ніж я встиг відсмикнути, почала щось писати чорним маркером, якого я не помітив одразу. Покінчивши з цим за лічені секунди, вона мовчки розвернулася й пішла геть.

— Гей! — крикнув я, але вона не обернулася, а мені й не хотілося, щоб вона верталася.

Я подивився на долоню, повернувши її так, аби побачити, що жінка написала. Як я і боявся, як і передчував, це була адреса.

У кімнаті…

Звідки вона дізналася, що я хотів стати письменником? «Кімната», яку вона згадала, — це та кімната, про яку говорив батько? Забагато питань роїлося в голові, і на жодне відповіді я не мав.

Адреса на моїй долоні не була близькою. Я жив у Анахеймі, а вулиця, назву якої написала жінка, була десь у Лос-Анджелесі. Її згадували колись у новинах, імовірно, у зв’язку з якимись злочинами. Я знав, що однаково поїду туди та дізнаюся, що до чого, і, замість попрямувати додому, усе гарненько обміркувати й спробувати дійти якогось логічного висновку, вирішив рушати просто туди. Я заправив машину на найближчій станції «Арко», увімкнув ДжиПіЕс-навігатор і поїхав на захід автострадою Санта-Ана.

Виявилося, що вулиця розташована в діловому районі, серед хмарочосів у центрі міста. Дорогою я, не знаючи, чого чекати, науявляв собі все, що завгодно, від складу до приватного маєтку й брудної нічліжки. Але виявилося, що це одна зі звичайних лос-анджелеських багатоповерхівок, залізобетонна офісна будівля з однаковими рядами маленьких віконець — такі будівлі нерідко миготять у чорно-білих фільмах сорокових років. Вона поступалася за розмірами чудовиськам зі сталі та скла, що оточували її, але все одно була висока і, незважаючи на вік, досі використовувалася. Проїжджаючи повз, я побачив людей, які входили і виходили крізь скляні двері.

Мені довелося накинути кілька кіл навколо декількох кварталів і поїздити вулицями з одностороннім рухом, перш ніж я нарешті знайшов паркінг перед зачиненим італійським рестораном. Четвертака для лічильника в мене не знайшлося, але, на щастя, це була сучасна модель, яка приймає кредитні картки. Сплативши за годину стоянки, бічною вулицею пішов до вказаного будинку.

На автозаправці я переписав адресу з долоні на дорожню карту Каліфорнії від «Автоклубу», яку зберігав у бардачку, — на той випадок, якщо під час руху піт змиє чорнила, — але напис досі було видно. Я увійшов у фойє будівлі, а потім подивився на номер кімнати: 511. П’ятий поверх, вирішив я, пішов до ряду ліфтів і на першому ж піднявся нагору.

У коридорі п’ятого поверху не було жодної душі, але я почув музику. Я пішов на звук, і з’ясувалося, що він долинає крізь останні на поверсі двері. Дерев’яні двері з облупленою фарбою мали такий вигляд, ніби їх перенесли сюди з якогось багатоквартирного житлового будинку. Приблизно на рівні очей у дерево були вбиті три металеві цифри: 511. Дзвінка не було, тому я постукав. Не дочекавшись відповіді, постукав знову. Крім музики, я чув інші звуки, джерела походження яких не розумів, але двері ніхто не відчинив, тому я взявся за ручку та повернув її.

За дверима відкрилася погано освітлена, якщо не сказати зовсім темна, кімната. Жодних вікон, жодних джерел світла я не побачив. Кімната виявилася набагато більшою, ніж я думав, і була набита людьми. Тут панувало пожвавлення. Чоловік у просторій блузі малював на гігантському полотні абстрактну картину. Була там одна жінка, вона грала на фортепіано.

Серед цих людей був мій батько.

І він танцював.

Я стояв там, в одвірку, наче приріс до місця. За минулі роки він анітрохи не змінився. Волосся його було точнісінько таким, як раніше, на обличчі жодної зморшки. На ньому навіть, як мені здалося, був той самий одяг. Він підстрибував і звивався. І побачив мене.

— Я знав, що ти прийдеш! — вигукнув батько, і в голосі його виразно чулася радість.

Від вигляду батька мене охопив страх. Не тільки тому, що він зовсім не постарів, але ще через його танець. Через