Читати книгу - "Тримай мене міцно"

— Яка вона гарна. Прямо ідеальна!

Дівчина підняла чашу вище. Вона виблискувала в яскравих сонячних променях на фоні неба, засліплюючи і притягуючи, і викликала непереборне бажання проводити пальцями по опуклому виразному малюнку коня, по дивовижному орнаменту на краях…

— Так, чудова! — погодився Тарас, милуючись дівчиною.

Вона відірвалася від споглядання чаші і опустила очі в яму. Данило чіткими рухами раз за разом підхоплював землю і відкидав її на ноші. М’язи випирали з-під теніски, притягуючи погляди дівчат. Поряд сиділа та чорнявка і щось йому розповідала. Яка в неї неприємна посмішка. Цікаво, як її звуть? Треба якось спитати у Олени, вона завжди все знає.

— Ну добре, пішли рити далі! — скомандувала Богдана.

Вона обережно поклала чашу у коробку і злізла до ями. Там її підхопив Тарас.

— Дякую.

— Нема за що.

Що ж, знову до роботи. Може, ще тарілка знайдеться…

* * *

Річка Мертвовод повільно текла між камінням, потім повертала кудись у бік, у невідоме майбутнє. Сонце вже майже зайшло за обрій, але прохолода ще не огорнула землю. Червоні відблиски миготіли по траві, перескакуючи з камінця на камінець.

Богдана задумливо вдивлялася у небо. Блакитно-червоне, з темно-синіми полосами на обрії, воно вабило її та постійно кликало до себе. Їй було так важко опиратися. Особливо останнім часом…

— В тебе все нормально?

Від нього ніде не сховаєшся. Хоча, якщо чесно, вона і не ховалася…

— Так, а що?

— Та так, здалося.

— То перехрестись.

— Як скажеш, — посміхнувся він і перехрестився.

Вона не втрималася. Дзвінкий веселий сміх розлетівся над долиною і розчинився у п’янкому літньому повітрі. Її очі потеплішали.

— Слухай, а чого це ти тут стирчиш вже не перший тиждень? А там за тебе інші чергують. У тебе совість є? — запитала Богдана.

— А у тебе?

— Ти ж знаєш, у мене практика. Мені диплом потрібно отримати.

— А у мене робота.

— Я прекрасно знаю, що ти міг і не їхати.

— Міг.

— То чого поїхав?

— Та так, захотілося.

Вона подивилася прямо в його світло-карі насмішкуваті очі.

— Ти що, мене охороняєш?

Насмішка раптом зникла з його погляду. Богдана продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя.

— Ти сам, чи Божедар відправив?

— Ми радились.

Вона відвела очі. Раптом поряд із ними пролетів великий кольоровий метелик. Богдана простягла руку. Він довірливо опустився на її долоню, лоскочучи своїми тонкими лапками.

— Сумуєш за небом?

Знову він копирсався у її свідомості. От зараза! А може, просто відчуває… Хто його зна… Він занурювався в її мозок все глибше. Вона відчувала його присутність у своїй голові. Нагнати, чи хай ще посидить? Мабуть, він і сам відчув, що треба і честь знати.

— Так, трохи.

Та таки не трохи, це і без занурювання у мозок видно. Вона ж постійно тут стирчить і небо розглядає. То і дурень здогадається.

— Ти можеш політати.

— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.

— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся.

— Я розумію.

— Співчуваю.

— Дякую.

Вони мовчки спостерігали, як синьо-червоні полоси на обрії поступово згасали, і на землю опускалася тепла літня ніч…

* * *

П’янкі пахощі диких трав вривалися у намет, змушуючи серце скажено калатати від незрозумілих видінь. Богдана чергового разу перевернулася у своєму похідному ліжку.

— Що, ти теж не можеш заснути? — запитала Олена і піднялася на лікті.

Її очі світилися у темряві, неначе у кішки.

— Так, щось не спиться.

— Ще б пак!

— Чого це ще б пак!

Олена сіла на ліжку.

— Ой, та годі прикидатись! Уже весь табір знає.

— Що знає? Ти про що взагалі?

— Та про вас із Данилом.

— Що про нас із Данилом?

— Та всі вже давно обревнувалися.

— Чого це?

— Слухай, чи ти вважаєш мене повною дурепою? Він же постійно до тебе бігає. Куди ти, туди і він.

— Та я нікуди не бігаю.

— А на скелі, а у ямі, а у таборі? Он Тарас вже схуд від горя. А дівчата всі позеленіли від заздрощів. Ще б пак, такий красень. Завжди тобі все найкраще дістається.

В голосі Олени несподівано почулася образа.

Богдана ошелешено мовчала, намагаючись скласти докупи все, що вона зараз почула. Данило, Тарас, дівчата… навіть Олена! Господи, невже Тарас у неї закоханий?! Тю, як це вона не помітила… А дійсно, як це? Вона завжди таке бачила одразу. А тут… Таки голова її була зайнята чимось іншим. І дуже зайнята… Книгою? Кріслом? Лео? Небом? А може, дипломом? Чи усім одночасно? Мабуть, останній варіант. Але є ще один. Варіант. Ні… Вона, як завжди, струснула головою. То зовсім не варіант. Хай краще дівчата по ньому сохнуть, ну його до дідька. Богдана перевернулася на інший бік і закрила очі. А він і дійсно гарний, ніде правди діти. Вона лягла на спину і втупилася у дах намету.

— Та ну, він оно з тією чорнявкою більше розмовляє, ніж зі мною за всі півтора тижні, - спробувала відбрикнутися Богдана.

— Ага, та то вона за ним бігає. А він за тобою. Дивись, а то ще відіб’є.

Олена радісно бухнулася на спину.

— А як же звати мою суперницю, часом не знаєш?

— Я завжди все знаю. Агатою звуть.

Дівчина задоволено пхикнула.

— І хто ж вона? Теж із Києва?

— Атож, вони колеги.

— Ну, то вони давно знайомі. Може, в них якраз щось і було.

— Може. Судячи по її поглядам, то воно ще є.

— Ну хай щастить.

Богдана відвернулася і закрила очі. П’янкий аромат матіоли наповнив її мозок і поступово вирвав із реальності у інший світ, де не було ні крісел, ні книги, ні Агати…

* * *

Величезні прадавні валуни, де не де порослі травою та мохом, стирчали із землі по обидва боки прірви. Як же тут гарно!

Богдана нахилилася. Їй так кортіло стрибнути вниз, у ті холодні води, і поплисти невідомо куди, як плили колись скіфські царі у свою останню путь. Хоча ні, куди їй поспішати. Краще відправити у цю путь отого дурнуватого шукача крісел, і якнайшвидше. І можна навіть не цією річкою.

Богдана сиділа на камені, вдивляючись у горизонт. Так важко опиратися самій собі. Вона вже вкотре тікала від інших і йшла подалі від табору, щоб ізнову розчинитися у цій прадавній красі і відчути ту жадану свободу, якої їй так не вистачало.

І ось вона вже стояла на самому краєчку скелі, розчепіривши руки, неначе великий птах. Вона більше не могла